- Вітаю Вас, Альоно! Розкажіть, як Ви обрали професійний шлях, пов’язаний із сучасним мистецтвом?
- Коли я переїхала до Швейцарії, спочатку заповнила свій день вивченням французької, потім з’явились діти, але через деякий час серйозно задумалась над тим, чим буду далі займатись по життю. Аналізувала, де почуваю себе справді щасливою та цілісною, і відповідь була дуже простою. Бо весь свій вільний час я слухала лекції про сучасне мистецтво, яке мене дуже надихало і продовжує це робити. Мені цікаво роздивлятись відбиток часу у мистецтві та досліджувати, як змінюється художня мова протягом часу.
- А як та коли почали вивчати сучасне мистецтво?
- Як вже казала, я слухала багато лекцій про сучасне мистецтво. Одна з найулюбленіших серій – «несиметричні схожості» Ірини Кулік, яка зацікавила мене, як особистість. Шукаючи інформацію про неї, відкрила для себе те, що пані Ірина є викладачем на платформі «Середа навчання». Так невдовзі я стала студенткою факультету сучасного мистецтва. Лекції були захопливими, викладачі з великим досвідом практичної діяльності на міжнародному арт-просторі. Навчання проходило в інтенсивному темпі та надихало на майбутні проєкти.
- Поговоримо про війну в Україні. Як напад росії змінив Ваше життя? Що довелося пережити саме Вашій родині у цей пекельний рік?
- Коли почалась війна, я припинила своє навчання з декількох причин: неможливо було сконцентруватися на навчальному процесі, в той час, як батьки знаходились у щоденному пеклі у Чернігові. Батько – людина з інвалідністю після інсульту, який навіть не ходить, і мати, яка його опікувала. Коли вмовила їх евакуюватись хоча б до Києва, в той день було підірвано автомобільний міст. Та на щастя, вони таки дістались столиці, завдяки наполегливості молодого парубка й волонтера – Євгена. З іншого боку було складно уявити спілкування з російськими студентами та викладачами, серед яких, на щастя, не було жодного, який би підтримував злочинні дії своєї держави. Водночас на мої заклики виходити на масові протести можна було отримати відповідь, що вони потім будуть робити художні висловлювання.
Наприкінці літа знову почала думати про своє навчання. Батьки тоді вже адаптувались у нашому київському будинку, ситуація на фронті перейшла у свій довготривалий період, від якого немає спокою. Та, не дивлячись на це, зараз у серці кожного з нас живе незламна віра в перемогу.
Тож ті думки були такими гучними, що моя кураторка, ніби почувши, написала мені чи не готова я відновити навчальний процес? Я відновилася на курсі та, чесно кажучи, саме роботи студентів дали мені поштовх у створенні готової лінії майбутньої виставки. - Поділіться, будь ласка, із нашими читачами своїм досвідом, як зі студентки ви перетворились на куратора практика?
- Розпочате мною навчання, на жаль, тривало зовсім недовго, бо скоро з’ясувалось, що викладачам вже більш ніж пів року не виплачували гонорари. Тож дійшла черга до старих записів, де була інформація про дівчину з Києва, Наталію Миронову (@delnara_el). На той час вона вже створила віртуальну виставку під назвою «Крихкість». Завдяки їй я почала накопичувати нові імена у мистецтві України. Я була зобов’язана зробити виставку, бо саме в цьому й був сенс дипломного семестру.
Ідея воєнної тематики у мене виникла ще влітку 2021-го, коли ми з дітьми відвідали Національний музей історії України у Другій світовій війні. На вході були розташовані речі, які привезли з Донбасу. Серед них стара металева гойдалка з розкиданими навколо іграшками, запис скрипу незмазаного заліза у безлюдному просторі спорожнілого міста. Дивлячись на ту втрачену Хелоу Кітті, моя донька звернула увагу молодшого братика на те, що іграшка, виявляється, старовинна. У дитячому сприйнятті все, що знаходиться в музеї – старовинне. Моя відповідь, що це – сучасна іграшка і тут вона знаходиться саме тому, що війна йде просто зараз, надовго застрягла болючим відлунням у голові. Тож саме з того часу я відчувала, що робити першу виставку маю на воєнну тематику. Це мій обов’язок. З цією впевненістю пішла шукати простір для втілення ідей. - За тиждень я познайомилась з власником однієї галереї. Він сказав, що згоден провести мій вернісаж. Часу було обмаль, це був загальний стрес. На всі запити до митців приходили відповіді, що робота продана, або вже запланована для експозиції на той же період. Але, на щастя, нам вдалося знайти усі потрібні позиції. Якщо коротко, то останні 7 робіт прийшли напередодні монтажу. Тож, перехід зі студентки на куратора практика був дуже стрімким, зважаючи на те, що галерист дав повний карт-бланш щодо цієї події.
- Розкажіть, як українським митцям вдалося підкорити серця женевської публіки?
- Це була любов та прийняття з першого погляду. 12 митців з України говорили від щирого серця, доповнювали один одного та дійсно пробуджували почуття у поціновувачів. Виставка «Спектр», немов скляна призма, показувала жахливе сьогодення в Україні. Образи з лінії «Червона стрічка» Олексія Ревіка – сміливі та гострі. Складно уявити більш красномовні роботи, які б втілювали справжнє обличчя «освободітєлєй». Денису Метеліну вдалось лише одним надписом ЛЮТИЙ, складеним зі зруйнованих будинків та мостів, вмістити в собі стан українців та закарбувати новий зміст цього слова. Акварелі Delnara_el привертали увагу своїми кольорами та виконанням. Її «Цвітіння каштанів, Київ 2022» дуже просто поєднує в собі нові обличчя будівель із заклеєними скотчем вікнами та звичний ритм життя природи. Але ця простота не залишила жодного байдужим та провокувала на роздуми. Роботи Анни Кострицької запам’ятались образами тяжкого розлучення близьких людей, а don’t hide the blackness – стала втіленням тієї люті, яка не дозволяє здаватись та змушує йти до кінця. Впевнена, що роботи Юлії Полякової зараз впізнає кожен, хто відвідав виставку «Спектр». Охочих придбати їх було дуже багато. А живопис Дар’ї Іващенко вражав своїм рівнем майстерності, викликав цікавість і знаходив відклик у публіки. Не дарма її роботи прикрашають Офіс Президента України.
Одна з важливих тем, піднятих нашими художниками – це повернення до культурних кодів України. Ксенія Островерхова свій творчий шлях знайшла в колекції українських хусток, отриманих у спадок від бабусі. І її роботи придбали миттєво, біля них зупинялись, немов зачаровані. Окремо треба сказати про витинанки Наталії Корф-Іванюк, нашої молодої зірки сучасного мистецтва. Вона створила 26 витинанок для проєкту «Культурний код» молодої, але вже достатньо досвідченої кураторки Ані Аветовой. І це справді роботи, які повинен побачити кожен українець та увесь світ. Ми можемо пишатися нашими митцями, які не тільки не залишили байдужими серця поціновувачів, але й викликали справжнє захоплення та повагу у творчої спільноти.
instagram: alena_maximov
facebook: Andrey Gribov