Діти – наші квіточки, наше щастя, безумовна любов та надія. Так думає кожна мати й тато. Проте у важкі часи та знесилені ми часто втрачаємо тонкий зв’язок із дітьми. Безперечним залишається той факт, що у дитинстві формуються основні переваги та головні недоліки особистості. І батьківський вплив тут переоцінити складно. Про психологічні проблеми дітей під час війни та шляхи їх вирішення говоримо з психотерапевтом, арт-терапевтом Ольгою ВОЙТІКОВОЮ.
– Пані Ольго, почнемо з головного. З якими запитами звертаються сьогодні дорослі до Вас?
– Сьогодні, у цей важкий для нас час з’являється безліч психологічних проблем як у дорослих, так і у дітей. Серед запитів я часто чую звернення батьків стосовно того, що дитина стала знервована, не хоче їсти (або переїдає), часто усамітнюється або навпаки протестує, поводиться агресивно. Виходячи з цього, ми можемо говорити узагальнено про велику кількість страхів. Страх смерті, страх залишитись самою/самим. Також часто зустрічаються панічні атаки, посттравматичні синдроми, що загалом супроводжується підвищеною тривогою. Але кожному дорослому варто розуміти, що психіка саме таким чином вмикає свої захисні механізми.
– Якій підхід та практики Ви використовуєте в роботі з дітьми?
– Частіше за все я використовую методи арт-терапії, бо маю до цього хист, практику та відповідні сертифікати щодо фаху. До цього додаю методи нейропсихології. Нейродіагностика та нейрокорекція займають дуже великий пласт у моїй практиці. Крім того, я використовую когнітивно-поведінкову терапію, техніки релаксації, техніки роботи зі страхами. Усе це є гарним та ефективним доповненням саме до арт-терапії та нейро-психології. Так крок за кроком, у міксі технік ми поступово приходимо до того, що дитина починає відпускати свої страхи, вправно бореться з ними, долає та врешті решт повертається до нормального психологічного стану та життя.
– Скажіть, які загалом Ви бачите перспективи розвитку дітей після війни та психологічних травм?
– У дитини, яка пережила травму війни, дуже відчутно змінюються відносини з навколишнім світом, тобто такі травми приносять значні соціальні проблеми. Серед проявів: агресія, насилля та різного роду залежності, в цілому крайності. Починати роботу з такими запитами необхідно з укріплення взаємовідносин безпосередньо у сім’ї. Тут головні аспекти, які необхідно налагодити – взаєморозуміння з батьками, здорові відносини взагалі з дорослими, відновлення спроможності відчувати, слухати один одного. Це все допоможе своєчасно побачити проблеми й не ховатися від них. Я зауважую, не можна удавати, що проблем немає. Якщо дитина стала агресивною, змінилась її поведінка, вона перестала довіряти й закривається у собі від навколишнього світу – це сигнали! Тож перш за все важливо укріпити довіру, відносини з батьками. Так ви не втратите здоровий психологічний стан своєї дитини ні під час війни, ні після перемоги.
– Як Ви пропонуєте сьогодні звертатись до дітей, які закриваються від проблем?
– Сьогодні, на жаль, діти переживають те, що не мали б переживати. Більш того, навіть ті діти, хто не був у центрі бойових дій, але чули про них, вони теж мають травму. Також неабияку травму має та малеча (підлітки), хто, не побачивши війни, був вимушений виїхати з батьками за кордон. Зміна місця проживання, інша мова, умови життя – це стресова ситуація. І діти можуть реагувати на це дуже великим спектром емоцій. Тут постає питання в тому, що емоції дитини нікуди не діваються, а батьки, як правило, виконують лише основні обов’язки: нагодувати, одягнути, відвести до садочка/ школи тощо. Так дитина залишається сам на сам. У подібній ситуації ми знов повертаємось до налагодження відносин. Говорити, питати, чути, співчувати, допомагати усіляко… Це про доброзичливість, довіру, що є основою здорових взаємовідносин, як наслідок – повернення дитини до нормального психологічного стану.
– «Ти повинен…» часто можна почути від втомлених мам. Які поради дасте їм?
– Батьки, на жаль, часто кажуть такі фрази, які знецінюють дитину. Ці слова використовуються на автоматі, коли жінки, наприклад, сильно втомлені, виснажені, їм бракує ресурсу. Але приймати рішення замість дитини, – не найкращий шлях у вихованні самостійної особистості. За цією фразою можна прочитати підтекст: «Я дорослий, я вирішую, а ти взагалі ніхто, твоя думка нам не цікава, ми все вирішили, ти на це рішення не вплинеш…»
Я рекомендую та наполягаю на тому, щоб батьки спочатку відновили свої моральні сили та ресурси, перш ніж говорити з дитиною про якісь важливі речі. Також зрозумійте, дитині потрібно пояснити, чому саме в сім’ї вводиться те чи інше правило. Ми маємо пояснити дитині, чому саме цю річ вона має зробити. І проговорити це раціонально, розумно. Це повага до дитини та до себе. Так ви зможете виховувати дитину з нормальними особистими кордонами.
Любіть свою дитину безумовно й розумійте, що вона не ваша власність чи майно. Ваша дитина – особистість, якій ми допомагаємо піти у світ, у подальше життя здоровою та гармонійною.