Юриспруденція, поезія, музика, громадська діяльність — у житті Валентини Люліч ці світи не конкурують, а доповнюють один одного. Понад 20 років роботи в органах прокуратури вона поєднує з творчістю, розвитком української співаної поезії та інклюзивними культурними проєктами. Для неї слово — не просто мистецтво, а спосіб зберігати пам’ять, підтримувати людей і передавати сенси.
— Пані Валентино, як вдається поєднувати юриспруденцію із творчістю?
— Це поєднання для мене давно перестало бути протиставленням. Право вимагає точності, відповідальності й дисципліни, а творчість вчить глибше відчувати людину — її емоції, страхи, надії, любов і біль. Інколи словом, а тим більше піснею, можна зробити те, на що не здатен закон.
Я не шукаю відповіді, ким мені бути — юристкою чи письменницею, прокуроркою чи музиканткою. Я просто залишаюся собою, а в мені органічно співіснують усі ці ролі.
— Ви розвиваєте українську співану поезію та створили «СЛОВОСПІВ». У чому її унікальність?
— Для мене співана поезія — значно більше, ніж поезія, покладена на музику. Це сучасне продовження української традиції, у якій слово ніколи не було відірване від пісні. Кобзарі, лірники, народні співці були носіями історичної пам’яті, громадянської позиції та духовного досвіду.
У 2021 році я створила ГО «Український клуб авторської пісні та співаної поезії» та започаткувала Асоціацію діячів авторської пісні та співаної поезії. Назва «СЛОВОСПІВ» для мене символічна: слово, яке співається, і пісня, яка має сенси.
У час війни українське слово — це не просто засіб комунікації. Воно підтримує, об’єднує, зберігає пам’ять і формує національну свідомість. А коли звучить у музиці — сягає ще глибше. Тому співана поезія для мене — і мистецтво, і форма культурного спротиву.
— Вашу творчість доповнюють інклюзивні книги, аудіоальбоми та телепроєкти. Що надихає?
— Життя і люди. Любов, втрати, материнство, дружба, Україна, війна, розмови, випадкові зустрічі — іноді навіть одна фраза чи погляд.
Мені важливо не лише написати книгу, а й думати, як вона буде почута, побачена, прочитана і ким. Мистецтво не має бар’єрів, а слово має бути доступним кожному.
— Що порадите тим, хто мріє про творчу реалізацію, але не знаходить часу?
— Не чекайте ідеального моменту — його, швидше за все, не буде. Якщо мрієте написати книгу — напишіть одну сторінку. Хочете співати — співайте. Мрієте про власний проєкт — почніть з ідеї.
Я сама знаю, що таке поєднувати роботу, родину, дітей, громадську діяльність і творчість. На запитання «Як ви все встигаєте?» сьогодні відповідаю: я багато чого не встигаю. Просто навчилася розуміти, що неможливо зробити абсолютно все.
Не варто порівнювати себе з іншими. У кожного свій темп і свій шлях. І ніколи не пізно почати. Творча реалізація — не про кількість нагород чи книжок. Це про відчуття, що ти проживаєш власне життя, наповнюєш життям інших і залишаєш після себе щось потрібне людям.
Valentyna Liulich: a Word that Sounds through Time
Jurisprudence, poetry, music, public activity – these worlds do not compete in the life of Valentyna Liulich, but complement each other. She combines more than 20 years of work in the prosecutor’s office with creativity, the development of Ukrainian sung poetry and inclusive cultural projects. For her, the word is not just art, but a way to preserve memory, support people and convey meanings.
— Mrs. Valentyna, how do you manage to combine law with creativity?
— This combination has long ceased to be an opposition for me. Law requires accuracy, responsibility and discipline, and creativity teaches you to feel a person more deeply – their emotions, fears, hopes, love and pain. Sometimes a word, and even more so a song, can do what the law is not capable of.
I am not looking for an answer to who I should be – a lawyer or a writer, a prosecutor or a musician. I simply remain myself, and all these roles organically coexist in me.
— You develop Ukrainian sung poetry and created “SLOVOSPIV.” What is its uniqueness?
— For me, sung poetry is much more than poetry set to music. It is a modern continuation of the Ukrainian tradition, in which the word has never been separated from the song. Kobzars (itinerant players on the kobza, Ukrainian folk stringed instrument), lyre players, folk singers were carriers of historical memory, civic position and spiritual experience.
In 2021, I created the NGO “Ukrainian Club of Author’s Song and Sung Poetry” and launched the Association of Author’s Song and Sung Poetry Figures. The name “SLOVOSPIV” (word + singing) is symbolic for me: a word that is sung and a song that has meaning.
In times of war, the Ukrainian word is not just a means of communication. It supports, unites, preserves memory and forms national consciousness. And when it sounds in music, it reaches even deeper. Therefore, sung poetry for me is both art and a form of cultural resistance.
— Your work is complemented by inclusive books, audio albums, and TV projects. What inspires you?
—I am inspired by life and people – love, loss, motherhood, friendship, Ukraine, war, conversations, and chance encounters; sometimes even one phrase or look.
It is important for me not only to write a book, but also to think about how it will be heard, seen, read and by whom. Art has no barriers, and the word should be accessible to everyone.
— What advice would you give to those who dream of creative fulfilment but don’t find the time?
— Don’t wait for the perfect moment – it probably won’t happen. If you dream of writing a book – write one page. If you want to sing – sing. If you dream of your own project – start with an idea.
I know what it’s like to combine work, family, children, social activities, and creativity. When asked “How do you manage everything?” today, I answer: I don’t have time for a lot of things. I’ve just learned to understand that it’s impossible to do absolutely everything.
You shouldn’t compare yourself to others. Everyone has their own pace and their own path. And it’s never too late to start. Creative realisation is not about the number of awards or books. It’s about the feeling that you’re living your own life, filling the lives of others, and leaving behind something that people need.