«Я ніколи не вміла жити тільки для себе», – Тетяна Самойленко про журналістику, війну, волонтерство і людей, заради яких варто триматися.

– Тетяно, сьогодні Вас знають як Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Київській області та місті Києві, депутатку обласної ради, волонтерку. Але з чого починалася Ваша історія?
– Насправді все починалося зовсім не з політики чи посад. Я завжди любила людей і комунікацію. Саме тому пішла в журналістику. Для мене це була можливість чути людей, розуміти їхні проблеми, бачити справжнє життя. Я працювала журналісткою, потім – на телебаченні, очолювала місцевий телеканал. І саме тоді зрозуміла одну важливу річ: за кожною новиною стоїть людська доля – іноді дуже непроста. Мабуть, саме журналістика навчила мене не проходити повз чужий біль.
– Ви ще до повномасштабної війни активно займалися громадською діяльністю. Це було внутрішнє бажання бути корисною?
– Так. Мені завжди було важливо щось створювати для людей. Ще задовго до війни ми реалізовували молодіжні проєкти, культурні заходи, фестивалі, форуми, працювали з молоддю Київщини. Хотілося, щоб люди мали середовище для розвитку, для спілкування, для підтримки одне одного. Адже сильна громада починається не з будівель – вона починається з людей, які готові бути небайдужими.
– 2022 рік змінив життя всіх українців. Яким він був для Вас?
– Чесно? Дуже страшним, як і для мільйонів українців. Я пам’ятаю перші дні повномасштабного вторгнення: Київщина, вибухи, паніка… Люди, які не розуміли, що буде далі. І в той момент кожен робив свій вибір. Хтось виїжджав, хтось ховався, хтось чекав, а ми почали діяти. Я залишилась тут, на Київщині, хоч маю дитину і мала всі підстави думати насамперед про власну безпеку. Але просто не могла поїхати й залишити людей сам на сам із цим жахом. Тоді й народився «Волонтерський центр».
– Ви пам’ятаєте, з чого все почалося?
– З людей. Не з грошей, не з ресурсів і не з великих можливостей. Почалося все з телефонних дзвінків і простого питання: «Чим допомогти?» Ми евакуйовували людей, знаходили продукти і ліки, шукали транспорт, підтримували військових, цивільних, переселенців. Дуже швидко навколо згуртувалися сотні людей. І знаєте, що мене тоді найбільше вразило? Наскільки сильними можуть бути українці в найскладніші моменти. Тисячі людей отримували допомогу, і ця робота не зупинялася ні вдень, ні вночі.
– Ви неодноразово їздили і продовжуєте їздити на фронт. Чому це для Вас важливо?
– Не можна допомагати «на відстані», не розуміючи реальності. Коли ти бачиш очі військових, коли бачиш їхню втому, коли бачиш молодих хлопців і дівчат, які місяцями живуть під обстрілами, ти зовсім по-іншому починаєш сприймати життя. Для мене поїздки на фронт – це не про фотографії чи публічність, це про підтримку людей, які сьогодні виборюють свободу нашої держави. І, чесно скажу, саме там дуже швидко зникає все несправжнє.
– Війна дуже змінила роль жінки в українському суспільстві. Ви це відчуваєте?
– Абсолютно. Українські жінки сьогодні – це не просто про ніжність чи турботу, це про величезну внутрішню силу. Мільйони жінок взяли на себе відповідальність за родини, дітей, волонтерство, медицину, гуманітарну допомогу, державну роботу. Я знаю багато жінок, які втратили дім, чоловіків, спокій, але не втратили людяність. І це неймовірно.
– Після волонтерської діяльності Ви стали Представником Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Київській області та місті Києві. Чому погодились на цю відповідальність?
– Тому що це продовження того, чим я займалася всі ці роки. Правозахисна робота – це не лише про документи чи кабінети, це про конкретних людей, які часто вже втратили віру в те, що їх почують. Сьогодні до нас звертаються військові, ветерани, родини загиблих, люди, які втратили житло, переселенці, люди з інвалідністю, родини безвісти зниклих.
Окремий напрям роботи – захист прав військовослужбовців і ветеранів, допомога родинам полонених і безвісти зниклих, реагування на порушення прав дітей, підтримка внутрішньо переміщених осіб, моніторинг умов проживання людей у соціальних закладах, питання безбар’єрності та доступності, а також інші напрямки у сфері захисту прав людини.
Іноді людині достатньо того, щоб її просто не залишили наодинці зі своєю проблемою. Саме тому ми сьогодні розбудовуємо роботу в Києві та громадах Київщини, щоб люди своєчасно отримували допомогу. Я поставила собі за мету відкрити громадські приймальні щонайменше у районних центрах Київщини та районах столиці. На сьогодні такі приймальні вже працюють у Білій Церкві та Вишгороді, а зовсім скоро відкриття у Броварах і Фастові.
– Що для Вас сьогодні найважче?
– Напевно, людський біль, до якого неможливо звикнути. За ці роки я почула і побачила безліч історій. І кожна проходить через тебе. Але знаєте, що мене тримає? Люди. Наші люди мають неймовірну здатність підтримувати одне одного навіть тоді, коли самим важко. І саме це сьогодні дає сили рухатися далі.
– А що допомагає не втратити себе?
– Мій син. Він – моє найбільше нагадування про те, заради чого ми всі сьогодні живемо і працюємо. Адже всі ми хочемо одного – щоб наші діти жили у країні без страху. Моя сім’я – коханий чоловік, мама, племінник, моя бабуся – завжди поруч. І ще допомагає чесність із собою. Я ніколи не намагалась бути «ідеальною» – завжди залишаюсь справжньою, як є.
– Якщо коротко: хто сьогодні Тетяна Самойленко?
– Людина, яка досі вірить у людей.

Tetiana Samoilenko: on war, people and responsibility

“I’ve never been able to live just for myself,” says Tetiana Samoilenko on journalism, war, volunteering and the people worth holding on for

– Tetiana, today you are known as the Representative of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights in the Kyiv region and the city of Kyiv, a member of the regional council, and a volunteer. But how did your story begin?
– In fact, it all began with neither politics nor positions of power. I’ve always loved people and communicating with them. That’s precisely why I went into journalism. For me, it was an opportunity to listen to people, understand their problems and see real life. I worked as a journalist, then in television, and headed a local TV channel. And it was then that I realised one important thing: there is a human story behind every news item – sometimes a very difficult one. I suppose it was journalism that taught me not to pass by someone else’s pain.
– Even before the full-scale war broke out, you were actively involved in community work. Was that a personal desire to be useful?
– Yes. It has always been important to me to create things for people. Long before the war, we were running youth projects, cultural events, festivals and forums, and working with young people in the Kyiv region. We wanted people to have a space for development, for communicating and for supporting one another. After all, a strong community doesn’t start with buildings – it starts with people who are ready to care.
– 2022 changed the lives of all Ukrainians. What was it like for you?
– Honestly? It was absolutely terrifying, just as it was for millions of Ukrainians. I remember the first days of the full-scale invasion: the Kyiv region, the explosions, the panic… People who had no idea what was to come. And at that moment, everyone made their own choice. Some left, some hid, some waited, but we sprang into action. I stayed here, in the Kyiv region, even though I have a child and had every reason to think first and foremost of my own safety. But I simply couldn’t leave and let people face this horror alone. That’s when the “Volunteer Centre” was born.
– Do you remember how it all began?
– It was because of the people. Not because of money, resources or great opportunities. It all started with phone calls and a simple question: “How can I help?” We evacuated people, found food and medicine, looked for transport, and supported the military, civilians and displaced people. Very quickly, hundreds of people gathered around us. And do you know what struck me most at the time? Just how strong Ukrainians can be in the most difficult moments. Thousands of people received help, and this work did not stop during the day or at night.
– You have travelled to the front line many times and continue to do so. Why is this important to you?
– You can’t help «from a distance» without understanding reality. When you see the eyes of the military, when you see their fatigue, when you see young boys and girls who have been living under shelling for months, you start to perceive life in a completely different way. For me, trips to the front are not about photos or publicity, they are about supporting people who are fighting for the freedom of our country today. And, to be honest, that’s where everything unreal disappears very quickly.
– The war has significantly changed the role of women in Ukrainian society. Do you feel that?
– Absolutely. Ukrainian women today are not just about tenderness or care; they are about immense inner strength. Millions of women have taken on the responsibility of looking after their families and children, as well as volunteering, working in healthcare, providing humanitarian aid and serving in public office. I know many women who have lost their homes, their husbands and their peace of mind, but who have not lost their humanity. And that is incredible.
– Following your volunteering activities, you became the Representative of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights in the Kyiv region and the city of Kyiv. Why did you agree to take on this responsibility?
– Because it’s a continuation of what I’ve been doing all these years. Human rights work isn’t just about documents or offices; it’s about real people who have often already lost faith that they will be heard. Today, we are approached by military personnel, veterans, families of the deceased, people who have lost their homes, displaced persons, people with disabilities, and families of those missing in action.
A separate area of our work involves protecting the rights of military personnel and veterans, assisting the families of prisoners of war and those missing in action, responding to violations of children’s rights, supporting internally displaced persons, monitoring living conditions in social care institutions, issues of accessibility and barrier-free environments, as well as other areas within the field of human rights protection.
Sometimes all a person needs is not to be left alone with their problem. That is why we are currently expanding our services in Kyiv and across the Kyiv region, so that people can receive help in good time. I have set myself the goal of opening community reception centres in at least the district centres of the Kyiv region and the districts of the capital. As of today, such centres are already operating in Bila Tserkva and Vyshhorod, and they will open very soon in Brovary and Fastiv.
– What is the hardest thing for you today?
– It’s probably the human pain that you can never get used to. Over the years, I’ve heard and seen countless stories. And every single one of them gets under your skin. But do you know what keeps me going? People. Our people have an incredible ability to support one another, even when they’re struggling themselves. And that’s exactly what gives me the strength to keep going today.
– And what helps you not to lose yourself?
– My son. He is my greatest reminder of what we are all living and working for today. After all, we all want the same thing – for our children to live in a country free from fear. My family – my beloved husband, my mum, my nephew, and my grandmother – are always by my side. And being true to myself helps too. I’ve never tried to be “perfect” – I always remain true to myself, just as I am.
– In short: who is Tetiana Samoilenko today?
– I am still someone who believes in people.