Її шлях — це щоденна тиха робота серця, у якій любов перетворюється на дію. Марія РОГОВЕЦЬ — мати, волонтерка, голова громадської організації та засновниця дитячого будинку сімейного типу — вже багато років живе з відчуттям відповідальності за тих, кому найважче. У розмові з нашим журналом вона відверто говорить про покликання допомагати, материнство у час війни та силу, яка народжується з віри, родини й людяності.
— Пані Маріє, у який момент Ви відчули, що допомога іншим — це не просто вибір, а Ваше справжнє покликання?
— Напевно, це не був один конкретний момент. Це був шлях. Ще задовго до війни я відчувала внутрішню потребу бути поруч з тими, кому важко — з дітьми, які потребували тепла, прийняття, родини. Коли ти бачиш біль і можеш хоч трохи його полегшити, уже не можеш пройти повз. З часом я зрозуміла: допомога іншим — це не те, що я роблю, це те, ким я є. Це стало частиною мого життя і моєї відповідальності перед Богом і людьми.
— Як народилося рішення створити дитячий будинок сімейного типу і що було найважливішим у цьому кроці?
— Це рішення народилося з серця і з глибокого розуміння, що любов — це дія. Ми з чоловіком бачили дітей, які мали все необхідне, окрім родини. Для нас було важливо не просто дати їм дах над головою, а створити справжній дім — з теплом, підтримкою, правилами і відчуттям безпеки. Ми усвідомлювали масштаб відповідальності, але знали: якщо Бог дає можливість, то дає й сили.
— У Вашій родині виховується десятеро дітей. Як Вам вдається зберігати атмосферу справжньої родини?
— Кожна дитина — це окремий всесвіт зі своєю історією, болем і надіями. Я намагаюся бачити й чути кожного, навіть у дрібницях. У нашій родині багато розмов, спільних справ, простих щоденних традицій. Найголовніше — щоб кожна дитина знала: її тут люблять не «за щось», а просто так. Родина — це не ідеальність, а прийняття.
— Як змінилося Ваше життя з лютого 2022 року і що допомагає не зупинятися?
— З початком повномасштабної війни життя розділилося на «до» і «після». Волонтерство стало щоденною, безперервною працею. З’явилося більше болю, втрат, відповідальності. Але водночас з’явилося й чітке усвідомлення: ми потрібні тут і зараз. Мене рухає віра, люди поруч і наші захисники, які віддають найцінніше. Коли вони тримають фронт, ми не маємо права зупинятися в тилу.
— Ваш син боронить Україну. Як проживаєте цей досвід і як він вплинув на Вашу волонтерську діяльність?
— Як мати, я живу з постійною тривогою і молитвою. Це дуже непросто — відпускати дитину на війну. Але водночас я відчуваю гордість і глибоку повагу до його вибору. Саме тому моя волонтерська робота стала ще більш особистою. Кожен військовий для мене — це чийсь син. І я роблю все можливе, щоб вони відчували підтримку і знали: про них пам’ятають.
Редакція щиро дякує Марії Роговець за відкритість, довіру та щоденну працю, що має велику цінність для суспільства. Дякуємо за Вашу позицію, тепло серця та невтомну допомогу там, де вона сьогодні так потрібна.
MARIIA ROHOVETS: “HELPING IS NOT A CHOICE, IT IS MY ESSENCE”
Нer path is a daily, quiet work of the heart, in which love turns into action. Mariia ROHOVETS — a mother, volunteer, head of a public organization and founder of a family-type orphanage — has been living with a sense of responsibility for those who are most in need for many years. In a conversation with our magazine, she speaks frankly about the calling to help, motherhood in times of war and the strength that is born of faith, family and humanity.
— Mrs. Mariia, at what point did you realise that helping others was not just a choice, but your true calling?
— It probably wasn’t one specific moment. It was a path. Long before the war, I felt an inner need to be with those who were struggling—with children who needed warmth, acceptance, and family. When you see the pain and can alleviate it even a little, you can’t walk away. Over time, I realised: helping others is not what I do, it’s who I am. It became a part of my life and my responsibility to God and people.
— How did the decision to create a family-type orphanage come about and what was the most important thing in this step?
— This decision came from the heart and from a deep understanding that love is action. My husband and I saw children who had everything they needed except a family. It was important for us not just to give them a roof over their heads, but to create a real home — with warmth, support, rules, and a sense of security. We were aware of the scale of the responsibility, but we knew that if God gave us the opportunity, He would also give us the strength.
— You have ten children in your family. How do you manage to maintain a genuine family atmosphere?
— Every child is a separate universe with their own history, pain and hopes. I try to see and hear everyone, even in the smallest details. In our family, we talk a lot, do things together, and have simple daily traditions. The most important thing is for every child to know that they are loved here not “for something” but simply because they are who they are. Family is not about perfection, but about acceptance.
— How has your life changed since February 2022, and what helps you keep going?
— With the start of full-scale war, life was divided into “before” and “after.” Volunteering became daily, continuous work. There was more pain, more loss, and more responsibility. But at the same time, there was a clear realisation: we are needed here and now. I am driven by faith, by the people around me and by our defenders, who are giving their most precious gift. When they are holding the front line, we have no right to stand still in the rear.
— Your son is defending Ukraine. How are you coping with this experience and how has it affected your volunteer work?
— As a mother, I live in constant anxiety and prayer. It is very difficult to let your child go to war. But at the same time, I feel pride and deep respect for his choice. That is why my volunteer work has become even more personal. For me, every soldier is someone’s son. And I do everything I can to make them feel supported and know that they are remembered.
The editorial team would like to express its sincere gratitude to Mariia Rohovets for her openness, trust and daily work, which is of great value to society. Thank you for your stance, warmth and tireless assistance where it is so needed today.