Ірина Боброва — художниця з яскравою індивідуальністю та насиченим виставковим шляхом. Її роботи відзначаються глибокою щирістю, внутрішньою напругою і здатністю передавати емоційні стани через колір, форму та лінію. У 2025 році Ірина взяла участь у низці персональних і колективних виставок у Києві та Одесі, що допомогло їй глибше відчути власний художній голос і зміцнити контакт із глядачем. У цьому інтерв’ю ми дізнаємося про творчі пошуки художниці, досвід персональної виставки та важливість взаємодії з глядачем.

– Добрий день, Ірина, раді зустрічі з Вами! Ви — художниця з виразною індивідуальністю та насиченим виставковим шляхом. Як би Ви сьогодні представили себе глядачеві: ким Ви є у мистецтві, з якими темами, станами й сенсами працюєте, і як на це вплинув Ваш досвід персональної виставки в Києві у грудні?
Добрий день! Сьогодні я би сказала так: я художниця, яка працює зі станами. Мене цікавить момент особистої правди — коли емоція ще не названа словами, але вже живе в тілі, у кольорі, у напрузі лінії. Мої теми — стихії і космос, тиша і спротив, крихкість і сила, пам’ять і теперішнє, реальність і вимисел. Персональна виставка в галереї І. Кавалеридзе у Києві стала для мене точкою фіксації: я побачила, що мій голос звучить окремо і глядач готовий входити в цю розмову.
– Персональна виставка — це завжди особливий етап для митця. Якими були Ваші внутрішні відчуття після її завершення і що, можливо, змінилося у Вашому сприйнятті себе як художниці?
Після неї настала внутрішня тиша — не порожня, а насичена. Зникло бажання доводити щось комусь, з’явилося відчуття надійної опори. Я перестала сумніватися у праві говорити власною мовою. З’явилася довіра до себе як художниці, яка може не поспішати й не підлаштовуватися.
– Упродовж 2025 року Ви взяли участь у трьох виставках Союзу художників та кількох колективних проєктах в Одесі. Як ці різні формати — персональні й колективні — впливають на розвиток Вашої творчої мови та на діалог із глядачем?
Персональні виставки — це чесна зустріч із глядачем, без можливості сховатися. Колективні — це діалог і контекст, який загострює відчуття середовища і часу. Разом вони допомагають мові моїх пензлів залишатися живою і зберігати контакт із глядачем.
– Ваші роботи вирізняються щирістю та внутрішньою напругою. Наскільки для Вас важливо, щоб глядач не просто побачив картину, а відчув Ваш стан, емоцію, прожив разом із Вами певний досвід?
Для мене це ключове. Картина — не об’єкт, а досвід. Якщо глядач зупинився й щось відгукнулося в ньому, навіть без розуміння «чому», контакт відбувся. Я прагну не подобатися, а взаєморозуміння.
– Активна присутність у виставковому просторі вимагає сміливості та внутрішньої стійкості. З якими викликами Ви стикаєтеся на цьому шляху і що допомагає Вам зберігати вірність власному художньому голосу?
Найбільший виклик — шум очікувань і трендів. Важливо не піддаватися зовнішньому впливу, залишатися вірною собі. Мене рятує дисципліна, усамітнення, прагнення до самореалізації і натхнення. Коли я у процесі, усе зайве зникає.
– Коли Ви уявляєте зустріч глядача з Вашими роботами, що для Вас є найціннішим у цій взаємодії і який післясмак, на Вашу думку, має залишитися після знайомства з Вашим мистецтвом?
Найцінніше — задоволення глядача і бажання побути з цим станом ще трохи довше.

Від редакції. Редакція щиро дякує Ірині Бобровій за відверту розмову та за можливість відчути глибину її мистецтва.

Iryna Bobrova: Art as Experience: Inner States in Color and Form

Іryna Bobrova is an artist with a vivid individuality and a rich exhibition path. Her works are marked by deep sincerity, inner tension, and the ability to convey emotional states through color, form, and line. In 2025, Iryna took part in a number of solo and group exhibitions in Kyiv and Odesa, which helped her more deeply sense her own artistic voice and strengthen her connection with the viewer. In this interview, we explore the artist’s creative search, her experience of a solo exhibition, and the importance of interaction with the audience.

— Good afternoon, Iryna, we are glad to meet you! You are an artist with a distinct individuality and an extensive exhibition history. How would you introduce yourself to the viewer today: who are you in art, what themes, states, and meanings do you work with, and how did your solo exhibition in Kyiv in December influence this self-definition?
Good afternoon! Today I would say this: I am an artist who works with states. I am interested in the moment of personal truth—when an emotion has not yet been named by words but already lives in the body, in color, in the tension of a line. My themes are the elements and the cosmos, silence and resistance, fragility and strength, memory and the present, reality and fiction. The solo exhibition at the I. Kavaleridze Gallery in Kyiv became a point of fixation for me: I saw that my voice sounds independently and that the viewer is ready to enter into this conversation.
— A solo exhibition is always a special stage for an artist. What were your inner sensations after it ended, and what, perhaps, changed in your perception of yourself as an artist?
After it, an inner silence arrived—not empty, but saturated. The desire to prove something to someone disappeared, and a feeling of reliable inner support emerged. I stopped doubting my right to speak in my own language. There appeared a trust in myself as an artist who can afford not to rush and not to adapt.
— During 2025, you took part in three exhibitions of the Artists’ Union and several group projects in Odesa. How do these different formats—solo and group—affect the development of your artistic language and your dialogue with the viewer?
Solo exhibitions are an honest meeting with the viewer, without the possibility of hiding. Group exhibitions are dialogue and context, which sharpen the sense of environment and time. Together, they help the language of my brushes remain alive and maintain contact with the viewer.
— Your works are distinguished by sincerity and inner tension. How important is it for you that the viewer not only sees the painting, but feels your state, your emotion, and lives through a certain experience together with you?
For me, this is essential. A painting is not an object, but an experience. If the viewer stops and something resonates within them—even without understanding “why”—the contact has taken place. I strive not to please, but to achieve mutual understanding.
— Active presence in the exhibition space requires courage and inner resilience. What challenges do you face on this path, and what helps you remain faithful to your own artistic voice?
The greatest challenge is the noise of expectations and trends. It is important not to succumb to external influence and to remain true to oneself. Discipline, solitude, the desire for self-realization, and inspiration help me. When I am in the process, everything superfluous disappears.
— When you imagine a viewer encountering your works, what is the most valuable aspect of this interaction for you, and what kind of aftertaste, in your opinion, should remain after engaging with your art?
The most valuable thing is the viewer’s sense of fulfillment and the desire to remain with this state a little longer.

The editorial team sincerely thanks Iryna Bobrova for the candid conversation
and for the opportunity to feel the depth of her art.