Тетяна СІМОНОВА — психологиня, психотерапевтка, член Асоціації психологів України, волонтерка, багатодітна мати та дружина ветерана війни.

— Пані Тетяно, розкажіть нашим читачам, що відбувається з нашою психікою, коли вона переходить у режим «вижити»?
— Жінка, яка щодня читає зведення з фронту, чує сирени чи просто чекає дзвінка з невідомого номера, — не живе у «нормальному» режимі. Вона перебуває у стані постійної тривоги. Вона ніби дихає лише половиною грудей. Це — емоційна мобілізація, яку не видно зовні, але яка щодня виснажує.
— Як бути жінці, якщо стосунки з чоловіком, який на війні, стали емоційно тяжкими?
— Це одна з найболючіших тем: віддалення в парі навіть без зради. Коли він — воїн, а вона — тил. Коли він мовчить, а вона боїться спитати. Коли зв’язок ще ніби є, але близькості вже нема.
Багато жінок почуваються покинутими — навіть коли чоловік живий. Покинутими емоційно. У щоденній тиші.
У терапії ми вчимося говорити не лише про біль, а й про право жінки бути не лише «чекаючою» — а й живою. Про стосунки, які можна врятувати. Або — чесно відпустити.
— Чи вважаєте Ви еміграцію травмою втрати себе, ідентичності, коріння?
— Жінки, які виїхали з дітьми, часто беруть на себе все. І дітей, і комунікацію, і роботу, і адаптацію. А поруч — нікого. Бо чоловік залишився в Україні. Бо рідних розкидало. Бо все — на ній.
У терапії ми працюємо з почуттями, які зазвичай «заборонені»: соромом, злістю, провиною, втомою, ненавистю до тиші. Ми створюємо простір, де можна бути не сильною — а справжньою. Бо плаче не слабка. Плаче та, хто більше не може мовчати.
— У Вашому розумінні, якою є справжня жіноча стійкість?
— Це не про броню. І не про те, щоб усе витримувати мовчки. Це — про ніжність. Про здатність вчасно попросити підтримки. Про знання: я маю право зупинитися. Право не бути «героїнею», а бути — людиною.
У терапії ми будуємо стійкість не на силі, а на контакті з собою: повертаємо відчуття тіла та дихання, вчимося помічати себе, знаходимо нову ідентичність — не тільки як мами чи дружини, а як Жінки.
— Які слова на завершення нашого інтерв’ю хотіли б сказати українським — сильним і незламним — жінкам?
— У кожної жінки сьогодні — своя війна. І неважливо, де вона зараз: у Києві, Лондоні чи Дубаї. Її психіка живе в стані постійної адаптації. Її тіло — виснажене. Її серце — мовчазне.
Моя терапія — про тих, хто вижив, але хоче жити. Про тих, хто більше не може бути лише «ресурсною», «міцною», «нормальною». Про тих, хто заслуговує бути не тільки тилом — а людиною зі своїм життям.
Із цього внутрішнього стану народився мій марафон «НоваЯ». Це не просто програма. Це — моя особиста відповідь на досвід виживання, еміграції, повернень, чекання й пошуку себе після втрат. «НоваЯ» — це про м’яке повернення до себе: в тіло, у голос, у рішення жити не з обов’язку — а з вибору. Це 5 днів дбайливої роботи: з емоціями, з тілесністю, з особистими межами, з тишею, з тією, яку ми часто втрачаємо — але можемо знайти знову.
Бо навіть у найтемніші часи можна віднайти світло всередині. І саме з нього почати себе — знову.
Нова. Жива. Справжня.

Tetiana Simonova: “Every woman today has her own war. And it doesn’t matter where she is now: in Kyiv, London orDubai. Her psyche lives in a state of constant adaptation.”

Tetiana Simonova is a psychologist, psychotherapist, member of the Association of Psychologists of Ukraine, volunteer, mother of many children and wife of a war veteran.

• Mrs. Tetiana, tell our readers what happens to our psyche when it goes into “survival” mode.
• A woman who reads reports from the front every day, listens to sirens, or simply waits for a call from an unknown number is not living a “normal life.” She is in a state of suspended anxiety. She is in a state of waiting for the unknown. She lives as if she is only breathing with half of her chest. This is an emotional mobilisation that is not visible from the outside, but which exhausts her every day.
• What should a woman do when her relationship with a husband who is at war is emotionally difficult?
• One of the most painful topics: distance in a couple, even without betrayal – when he is a warrior, but she is the rear; when he is silent, but she is afraid to ask. When there is a connection, but there is no longer any intimacy. Many women feel abandoned even when the husband is alive – abandoned emotionally in their daily silence. In therapy, we learn to talk not only about pain, but also about a woman’s right to be not only waiting – but alive. About relationships that can be saved. Or honestly let them go.
• How do you think, is emigration a trauma of loss of self, identity, and roots?
• Women who left with children often take on everything – the children, the language, the work, and the adaptation. And there is no one around – because the husband stayed in Ukraine; because her family was scattered; because everything is on her. In therapy, we work with feelings that are forbidden: shame, anger, guilt, fatigue, hatred of silence. We create a space where you can be not strong, but real – because it is not the weak one who cries. The one who can no longer be silent cries.
• In your opinion, what is the true resilience of a woman?
  – It’s not about armor, but about tenderness and not enduring everything in silence. It’s asking for support in time, it’s knowing: I have the right to stop, the right not to be a “heroine”, but to be a person. In therapy, we build resilience not on strength, but on contact with ourselves: we return the body and breath; we learn to notice ourselves; we find a new identity – not only as mothers or wives, but as Women.
• What words would you like to say to our Ukrainian indomitable women at the end of our interview?
  – Every woman today has her own war. And it doesn’t matter where she is now: in Kyiv, London or Dubai. Her psyche lives in a state of constant adaptation. Her body is tired. Her heart is silent. My therapy is about those who survived, but want to live. About those who can no longer be just “resourceful”, “strong”, “normal”. About those who deserve to be not just a rear – but a person with their own life. It is from this inner state that my marathon “ НоваЯ” (“NewI”) was born. This is not just a program. This is my personal response to the experience of survival, emigration, returns, waiting and finding myself after losses. “НоваЯ” is about a gentle return to yourself: in the body, in the voice, in the decision to live not out of obligation, but out of choice. These are 5 days of careful work: with emotions, with the body, with boundaries, with silence, with the oneself that we often lost – but can return, because even in dark times, you can find light within and from it you can start over as New, Alive, Real.