Слова Олени ЩЕННИКОВОЇ — це голос багатьох жінок, які переживають схожі почуття та роздуми. Її історія — віддзеркалення нашого часу та реальності. Можливо, саме в таких відвертих розмовах ми знаходимо силу йти далі, не втрачати надію, вірити в перемогу.

– Олено, як змінили Вас три роки війни? З якими почуттями Ви їх проживали?
– Ці три роки стали для мене періодом глибоких внутрішніх трансформацій. Спочатку було відчуття, що все, у що ти вірив, руйнується в один момент. Звичний світ зникає, і тобі доводиться заново вибудовувати себе в нових реаліях. Було багато болю, страху, тривоги за близьких, за країну, за майбутнє. Але з часом прийшло усвідомлення, що в житті є речі, які залишаються незмінними: сила духу, здатність любити, підтримувати, бути поруч із тими, хто потребує допомоги. Я зрозуміла, що чекати кращих часів безглуздо — життя триває тут і зараз. І якщо не знаходити в ньому сенс щодня, можна загубитися в хаосі.
Ця війна змінила моє ставлення до часу. Я перестала жити очікуванням. Тепер найцінніше для мене — моменти, які є просто зараз: люди, що поруч, можливість сказати щось важливе, зробити щось значуще, бути корисною. І, звісно, почала ще більше цінувати прості речі — можливість бачити, чути, відчувати, просто жити.
Війна випробувала мене на міцність, стійкість, здатність адаптуватися й знаходити сенс навіть у найтемніші часи. Я перестала вірити в ілюзію стабільності, натомість навчилася вірити в себе. Перестала боятися втратити матеріальне. За ці роки побачила, скільки сили в людях — у здатності підтримувати одне одного, не здаватися. Страх змінився усвідомленням: найцінніше — це люди. Не речі, не статус, не плани на майбутнє, а можливість обійняти близьку людину, поговорити, почути голос, зустрітися поглядом.
– Чи відбулося переосмислення цінностей?
– Так, дуже глибоке. Автоматично зник страх перед змінами, бо коли руйнуються звичні опори, розумієш: головне — те, що всередині тебе. Життя стало простішим у матеріальному сенсі, але глибшим у відчуттях. Зникли зайві тривоги щодо того, що подумають інші, стало неважливо відповідати чиїмось очікуванням. Головне — бути чесною із собою, людьми, життям. І, мабуть, найважливіше — я перестала чекати. Чекати ідеального моменту, сприятливих умов, слушного часу.
– Які внутрішні ресурси допомагають Вам у цей період?
– Головний ресурс — усвідомлення, що я впораюся. Що б не сталося, я вже проходила труднощі, знаходила вихід, училася жити наново. Віра в себе — це моя опора.
Важливими ресурсами стали і маленькі радощі. Навчилася помічати їх навіть у найпростіших речах: теплий чай у руках, промінь сонця на стіні, цікава зустріч, випадкова посмішка перехожого, прогулянка новою вулицею. Ці моменти здаються незначними, але саме вони роблять день наповненим.
Не менш важливий ресурс — люди. Їхня підтримка, історії, сила. Розмови, спільні проєкти, зустрічі.
– Як війна змінила Ваші почуття до країни?
– Найсильніше почуття — гордість. Гордість за людей, за їхню стійкість, мужність. За те, як вони вміють триматися, підтримувати одне одного, не здаватися, навіть якщо все проти них.
Загострилося відчуття приналежності. Навіть якщо ти далеко, зв’язок залишається, бо Україна — це не просто територія, а передусім люди, культура, пам’ять.
Я ще більше почала цінувати історію, коріння, традиції. І, звісно, з’явилося багато болю — за зруйновані міста, зламані долі. Але головне — це любов до своєї землі, народу, мови.
– Дякуємо, Олено, за відвертість. Скажіть, якою, на Вашу думку, стала українська жінка?
– Українська жінка — це сила, яка не кричить про себе, але відчувається в кожному її русі, рішенні, погляді. У нас унікально поєднуються ніжність і непохитність, турбота і рішучість.
Українка не просто справляється з труднощами — вона робить це красиво. Вона вміє чекати. Але не тому, що терпляча, а тому, що вірить. Вона не ламається, бо в її крові сила поколінь. Вона переживе все й знайде в собі сили посміхатися, навіть якщо всередині біль. Вона знає, що її посмішка — це теж зброя.
Українки незмінні в одному — вони несуть у собі світло, яке неможливо загасити.