У кожної людини в житі свої випробування. За час цієї страшної війни багатьом сім’ям довелося пережити смерть близької людини: чи то батька, чоловіка або сина. Сьогодні на інтерв’ю з Крістінкою Щастя, яка втратила не тільки чоловіка на війні, але і старшу донечку, яка хворіла на цукровий діабет.

– Крістінка, приємно з Вами познайомитися. Могли б нашим читачам розказати трохи про себе?
– Вітаю. Мене звати Крістінка. Я родом з міста Валки, що в Харківській області. Після 9 класу переїхала до Харкова. Здобула освіту кухаря-кондитера. Люблю спілкування, через це, мабуть, у мене багато друзів. Після закінчення університету зустріла свого майбутнього чоловіка. Ми одружилися, і незабаром у нас народилась донечка Міланочка. Згодом вона захворіла на цукровий діабет. Для мене і моєї сім’ї ця хвороба у маленької дитини була шоком. Дуже рано я поховала своїх батьків. Але все мужньо перенесла. З дитинства полюбляю писати вірші. Коли стала дорослою, почала писати оповідання та твори, хоча за спеціальністю кухар-кондитер. Маю ще одну донечку Софію. Вона мій сенс життя.
– Коли розпочалася війна, Ви виїжджали з країни? Якщо так, то розкажіть трохи про цей період закордонного життя?
– Коли почалася війна, ми з двома донечками виїхали до Польщі, а чоловік залишився в Україні і одразу пішов служити, став на захист рідної Батьківщини, так як завжди був патріотом. Він був дуже сімейною людиною, мужнім і сильним. За цей час було дуже багато подій як хороших, так і не дуже. Після року перебування в Польщі ми вирішили з’їздити до Німеччини. Чи то за кращим життям, чи то просто подорожувати, точно і не скажу зараз. І поляки, і німці нам дуже допомагали, за що їм дуже вдячна. Польська мова нам далася простіше, ніж німецька. Вона більш складна, але і дуже милозвучна.
– Розкажіть, будь ласка, про найстрашніший період життя, коли на Вашу долю випало таке випробування, як втрата двох найрідніших людей. Що в той момент довелося пережити?
– Саме в Німеччині поховала свою старшу донечку. Міланочці було всього 13 років. Усі її любили. Вона було різностороння дитина: все вміла, як кажуть, на всі руки майстер. Дякуючи своїй меншій дочці, я пережила цей страшний біль. Тому що, коли дивишся їй в очі, є заради кого жити.
У березні цього року чоловіка відпустили з передової, і він зміг приїхати до нас. У Софії щастю не було меж. А у травні цього місяця подзвонив командир і сказав, що він загинув.
– Хто чи що, на даний момент, Вам дає сили триматися і жити далі?
– Помічаю за собою, що я стала зовсім іншою. Мабуть моя духовна частина дає мені сил. Я молюся постійно та роблю різні духовні практики. Це дуже важливо для людської душі. Якщо твоя душа не накопичила духовних скарбів і багатств (я зараз не за матеріальні статки), це дуже погано для неї. Тому духовна частинка мене дає наснагу жити. І звісно, моя молодша донечка – мій найголовніший сенс життя. Сподіваюсь, заплативши таку ціну, буде мир на нашій землі.
– Які плани на майбутнє? Що плануєте реалізувати та втілити у життя?
– Багато планів і цілей. Бо якщо немає цілей і життєвого плану, немає сенсу жити. Я планую жити в Україні. Тут моє місце сили та творіння. Планую продовжити навчатися в акторській академії. Мрію написати книжку про своє життя. Прагну здійснити турне довкола світі, дуже хочу багато подорожувати за кордоном.
– Що б Ви могли побажати собі та тим жінкам, які втратили своїх чоловіків, синів і татусів у цій страшній війні?
– Мої любі та дорогі серцю жіночки, будь ласочка, тримайтеся. Дуже важко ховати чоловіків. Тримайтеся усім серцем. Кожною своєю клітинкою, всією своєю душею тримайтесь. Наповнюйте себе любов’ю, прощенням та вірою. Вони загинули не для того, щоб ми опустили руки, а наші серця сповнилося ненавистю. Не треба, як би важко не було. Але ми повинні жити заради себе. Рідних і майбутнього.
Життя продовжується і треба його жити і робити що можеш з великою наснагою.