Нашого сьогоднішнього гостя неможливо представити кількома словами. Його життя багатогранне, а діяльність опинилася на перехресті політики та творчості. Раді вітати у нашому журналі АНАТОЛІЯ ТОЛСТОУХОВА – українського державного та політичного діяча, доктора філософських наук, професора, академіка Національної академії педагогічних наук та Європейської академії наук та мистецтв, поета, пісняра. Про виклики долі, пошуки себе, спроби і розчарування, досягнення та перемоги відомий українець відверто розповів ексклюзивно для наших читачів.
Український державний та політичний діяч.
Народний депутат України 4-х скликань, міністр
Кабінету Міністрів та урядовий секретар у 4-х
урядах, віцемер Києва. Доктор філософський наук, професор, академік Національної академії педагогічних наук та Європейської академії наук та мистецтв. Автор книг та пісень.
– Анатолію Володимировичу, Ви один із засновників української держави, політичний та громадський діяч, вчений, митець… Як все це в одній людині співіснує?
– Людина – цілий світ, минуле та майбутнє, добро та зло, любов та ненависть, старе та нове… Кожен сам обирає свій шлях, щоб жити, любити, творити, собою стати та людиною бути. Все, що я роблю – це реалізація формули: життя любов’ю стверджуючий, а з ним себе, світ, країну – це і є по суті створена Богом людина.
– З чого для Вас все почалося?
– З мами і тата, школи, інституту, армії, роботи в системі освіти, міськкомі партії, міської газети, ВПШ, районної газети, з виборів 1990 року…
Партія переставала бути правлячим центром, народжувалися альтернативні сили, з’являлися нові люди, олігархи лише мріяли про політику, а гроші ще не стали вбивчим фактором… Це були дійсно перші та найбільш демократичні вибори, вплив на які ззовні був мінімальним.
148 Волноваський округ став моїм стартом у нове життя, можливості, перспективи у великій політиці. Ми тоді не думали, що і в історію. І мені вдалося в цій історії країни написати і маленьку свою, за яку мені не соромно перед людьми, совістю та Богом.
– Кажуть: «хороша людина – це не професія». Як досвід у системі державного управління гартував Ваш характер?
– Хороша людина – це дійсно не професія. Але справжній професіонал не може і не повинен бути поганою людиною, бо тоді йому не слід працювати з людьми і не слід працювати у системі державного управління. Я у цьому переконався безліч разів і на своєму досвіді, і на досвіді інших. Власне кажучи, те, що сьогодні відбувається у системі державного управління, у владі є підтвердженням цієї формули. Надзвичайно багато людей випадкових і тих, кого б раніше і близько не підпустили до посад у системі державної влади.
Я весь час намагався бути вірним присязі, а з іншого боку – не втрачати себе. Сказати, що це легко, не можу. Але з певними ризиками, з певними втратами, здається, мені це вдалося.
– У серпні 33 річниця Незалежності. Ми до неї прийшли чи вона до нас?
– Вона на нас звалилася, але ми, як народ, були до цього не готові. Влада її суперечливо сприймала, бо незалежність більшість лякала, а меншість захоплювала… Але іншого шляху вже не було.
– І де ми зараз на цьому шляху?
– … на війні. На війні за те, що нам дісталося без неї. Це означає, що ми, йдучи на Олімп, прийшли на Голгофу. За 33 роки більше втратили, ніж придбали, більше зруйнували, ніж збудували… А головне – не стали єдиними в спільній справі…
– До 30-річчя Незалежності Ви підготували концерт, який присвятили і 30-річчю Збройних Сил…
– Так вийшло. Задум був інший. Я хотів зробити три в одному: гала-концерт з 30 номерів на основі творчості народних депутатів різних скликань. Їх виставок картин, фото тощо, вуличне дійство. Можна було запросити парламентарів з інших країн, які реалізували себе в творчості… Таким чином ми б стали ініціаторами цікавого, на мою думку, міжнародного проєкту, який міг би мати міжнародну перспективу. Але більшість політиків, які вважаються державними діячами – це люди, яких цікавлять лише особисті інтереси, вигода.
Та відступати ми не звикли. Справу довели до свята у Будинку офіцерів, присвятивши концерт 30-річчю Незалежності, Збройним Силам України, президентському оркестру…
– У вас багато культурно-мистецьких проєктів. Які вважаєте успішними?
– Їх дійсно чимало, починаючи з першого скликання. Ми підтримували «Червону руту», «Таврійські ігри», «Студентську республіку». За моєї участі народжувалася «Книга року», «Мелодія двох сердець», «Україна: історія великого народу», «Україна славетна», балет «Володар Борисфена»…
– А як Ви прийшли до пісенної творчості?
– Я довго до цього йшов і в якийсь момент відчув: пора… Вірші народжувалися швидко і подобалися будівельникам, вчителям, киянам, донеччанам, львів’янам, закоханим та ветеранам… Їх виконували відомі артисти: заслужені та народні… У програмі «Честь маю запросити», «Мелодія двох сердець» виходив на сцену і сам…
– Як на це реагувало керівництво, колеги, друзі…?
– Раділи, заздрити, використовували… Я, наприклад, кандидатську та докторську захищав на філософському факультеті КНУ. Це десь і не якось, але Адміністрації Президента це не подобалось.
Монографія трьох авторів з психології особистості отримала державну премію, але я її не отримав… Ще й ходив за інших просити. А пісні? Якщо він і це робить, мабуть, вже втомився бути міністром…
– Ви один з засновників української держави, тричі були народним депутатом, керували парламентською більшістю, були міністром опозиційного уряду, чотири рази міністром Кабміну, перший урядовий секретар, віцемер у КМДА… Ваш досвід сьогодні потрібен державі, як Ви відчуваєте?
– Колись я написав таке:
«Я не свой, я не чужой, я лишний,
Но так решил не я и не Всевышний».
Коли політики безвідповідально переписують історію, вважають, що майбутнє тримають за бороду, вони запросто втрачають цілі покоління, не кажучи про окремих людей.
– Чи є щось, про що Ви шкодуєте у своєму житті?
– Я шкодую про те, що не все з того що намітив, вдалося реалізувати. Але якщо не вдалося, це тому, що я не міг стрибнути вище часу, обставин. Та життя не завершується, і я сподіваюся у мене ще буде можливість щось реалізувати, щось виправити.
Найгірше, коли припускаєшся кадрових помилок. А ті кадрові помилки потім б’ють по людях, по справі.
– Чим живете і надихаєтеся нині?
– У житті, які б не були обставини, ніколи не потрібно зупинятися. Людина залишається людиною, доки вона у процесі мислення, у процесі творення. І це не для себе і не заради себе. Я весь час так жив і намагаюся жити. Повірте, світ настільки великий, Україна наша настільки цікава, що завжди можна знайти до чого прикласти свій розум, своє серце, свої руки.
– Попереду новий навчальний рік у школах, університетах. Що відбувається з освітою в Україні, на Вашу думку?
– Вона реформується так, що деградує. У нас скоро свого, якого не слід цуратися, не залишиться. А чужого вже стільки, що воно не на користь, а на шкоду. Особливо у гуманітарній сфері, де людина мала б формуватися, а вона руйнується.
– Я чула Вашу пісню про школу, мені сподобалась…
– Я вчитель за першою вищою освітою, досвідом роботи, тому написав пісень на всі випадки: про вчителя, 1-й клас, випускний, школу… У мене у Києві була навіть своя авторська школа.
– Що б ви побажали сьогодні тим, хто йде у нове, доросле життя, у новий світ?
– Я можу лише повторити те, що написав у «Молитві за Україну»:
«Боже, поможи розкрити сили,
Що в Своє творіння ти заклав.
Щоб у справах виростали крила,
Щоб я долі іншої не знав.
Не шукав я іншої дороги,
Ніж служити людям і Тобі,
Щоб здолав усі життя пороги,
І ставав сильніше в боротьбі…»
Анатолий Толстоухов