Зоя Максимова – заступник медичного директора центру паліативної допомоги Добробут. Медичний директор служби паліативної допомоги благодійного фонду «СВОЇ». Асистент кафедри паліативної та хоспісної медицини НУОЗ ім. П.Л. Шупика
-Пані Зоє, прагнемо у цьому номері розкрити дуже важливу тему, в якій Ви являєтесь експертом. То ж, чому Ви обрали сенсом свого життя – допомогу невиліковно хворим людям?
-Паліативна допомога – це тим, чим я займаюсь, мова йде про якість життя, вона повинна бути на першому місці. Невиліковно хвора людина має право на гідне життя, на життя без болі, право на здійснення власних мрій та має право відчувати себе людиною, навіть якщо життя добігає кінця.
-Біль іноді може бути нестерпним. Що для Вас є біль як такий?
-Є найбільш лякаючим симптомом у будь-яких пацієнтів. І так, як я працюю с пацієнтами невиліковно хворими або які потребують тривалої симптоматичної терапії, то вони розповідають, що вони бояться не самої смерті, а постійно відчувати нестерпний біль, так як ніхто не зможе дати від цього якісь ліки або пігулки.
Біль забирає життєві сили, і людина сконцентрована на цьому болі, і вона не може повноцінно жити, вона не може нічого робити, тому витрачає сили не на боротьбу з хворобою, а на боротьбу с болем.
-Що Ви скажете про важливість функціонування паліативних відділень та розвитку цього напрямку?
-Ми, якраз, сьогодні тільки закінчили тренінг, який проводили для лікарів, і на ньому був присутній лікар травматолог. Він вважав, що паліативна допомога, це відділення для смертників, в якому не треба нічого робити. На його думку, це люди, які йдуть в один кінець.
Коли тренінг закінчився, він мені сказав: «Ви знаєте я повністю змінив свою думку, наскільки важливо підтримати людину, яка знаходиться на фіналі свого життя» На мою думку, треба, щоб ця людина пішла з цього життя з гідністю, щоб її близькі були поруч, могли потримати її за руку, сказати , що вони її люблять.
Щоб ця людина не страждала від болю, від задишки, від пролежнів. Щоб вона не була на самоті з цими симптомами, щоб їй не було страшно. Щоб були поруч ті люди, які будуть про неї дбати.
-Які шляхи масштабування цього напрямку Ви бачите в нашій країні?
- У нас, на жаль, одні регіони, мають багато таких відділень, інші – не мають взагалі. Тому, я за розвиток створення таких центрів, де є стаціонарне відділення та мобільна служба. Коли лікар може приїхати, за місцем фактичного перебування пацієнта. Коли родичі стикаються, з тим, що у її близької людини діагностували невиліковну хворобу, наприклад, стався інсульт, і лікарі кажуть, виписуватись, так як вони уже не можуть більше тримати пацієнта в лікарні. І родичі розгублені, так як не знають, як перевернути правильно людину, як її нагодувати і тд. І якраз навчання для родичів, в рамках такого відділення, допоможуть їм справитися з цим.
-Перейдемо до конкретики. Які саме послуги надаються хворим у Вашому відділенні?
- Це послуги стаціонарного перебування, підбір схеми знеболення, корекція важких симптомів. Вітаємо наших пацієнтів з Днем Народження, влаштовуємо їм побачення та концерти. Ми дуже любимо наших пацієнтів, і хочемо, щоб вони не відчували себе самотніми.
-Що найскладніше особисто для Вас у цій роботі, а що найприємніше?
- Найприємніше – це дарувати посмішки , здійснювати мрії пацієнтів та переживати всі ті моменти разом з ними. Вони подарували мені усвідомлення того, що треба жити життя, що щастя в простих речах. Найскладніше – це усвідомлювати , що я поруч з цією людиною, ненадовго. Почувати себе безсилою, коли я не можу справитися з якимось симптомом і мені важко відкоректувати його.
-Якими словами Ви б хотіли звернутись до наших читачів на завершення бесіди?
-Самі головні речі на світі, це не речі. Це посмішка, обійми, це момент просто бути поруч. Почитати книгу, подзвонити онукам, обійняти своїх дітей, випити чашку кави. І на жаль, ти все це усвідомлюєш, тільки тоді, коли щось погане стається. Так вот, мені дуже хочеться, щоб люди усвідомлювали кожного дня те, що головне це відчуття того, що в тебе є люди, які тебе підтримують, біля яких ти себе почуваєш потрібним та люблячим.