Iєромонах Унівської лаври – МАКАРІЙ ДУТКА – став восьмикратним рекордсменом України з пауерліфтингу та зібрав мільйон на дрони для ЗСУ. Свій шлях у спорті отець почав з «нуля» у досить зрілому віці та став майстром спорту міжнародного класу! Усім своїм досягненням чернець завдячує Господу та своєму наставнику. Відомий спортсмен та президент федерацій України з бодибілдингу та пауерліфтингу – ПАВЛО ЗІНЬКО – став для отця Макарія не лише тренером, а й другом. Тепер у їхньому чоловічому тандемі немає різниці, хто Учитель, а хто Учень. Своєю силою вони вважають віру та навчаються один в одного!
– Раді вітати! Павле, перше запитання до Вас. Розкажіть про свою спортивну кар’єру? Як все починалося?
– Тяготіння до спорту, яке мене згуртувало і сформувало як особистість, мій характер, дух, дисциплінованість, відбулося в дитинстві. З 6 років я сам зацікавився спортом, випробував дуже багато видів.
Пам’ятаю, коли мені було 12 років, якось ми з мамою і бабцею відпочивали на морі. І я на пляжі побачив гарну пару, чоловік та жінка мали бездоганні тіла. Уява побаченого подіяла на мене досить серйозно. В останній день, коли ми збиралися їхати додому, йшли з морського порту Одеси на вокзал, я помітив на вітрині магазину червону книгу, це була «Система будівництва тіла» Джо Вейдера. І я сказав мамі, що нікуди не піду, поки вона не купить мені цю книжку. Я прочитав її за ніч в дорозі й зрозумів – це моє.
Було нелегко, адже на той час у нас люди не мали звички займатися бодибілдингом. У 14 років я отримав ножову травму правої руки, у результаті вона була атрофована. Лікарі радили забути про спорт. Але через півроку, попри велике силове навантаження, психологічну травму, я почав ночами відновлювати себе на спортивних майданчиках. Ця ситуація мене згуртувала. Я зрозумів, що через біль проблеми не існує, її треба вирішувати. З 20 років я вже виступав на великих сценах.
– Павле, за Вашими плечима цінний досвід і чимало визначних нагород. Але вже 8 років Ви наставник і тренер для ієромонаха Свято-Успенської Унівської лаври Макарія Дудки. Як вас звела доля?
– Нічого у нашому житті не відбувається просто так і на все воля Божа. 2009 рік був дуже важким для мене, Господь забрав до себе маму і бабусю. І мені трапився один чоловік. Він сказав, що до мене з часом звернеться людина і я отримаю відповіді на усі питання, які в мене є. Роки йшли. І в якийсь день в клуб зайшли священнослужителі. Я спочатку подумав, що хочуть освятити приміщення. Виявилося, вони прийшли довірити мені отця Макарія в особисті руки. Тоді я побачив маленьку, худеньку людину в рясі, з хрестом. У ньому було десь 60 кг. Він ліг під станок і вижав 120 кг. Уже через місяць я запропонував йому поїхати виступати на чемпіонат Києва.
– Отче Макарію, знаю, Ви виховувалися в релігійній родині. Коли відчули поклик до чернецького життя?
– Мене вабило все, що було у церкві: дзвони, давні книги, сам запах старовини. Мама говорила: «як ідеш до храму, не забудь все у світі, вчасно прийди додому!».
Але також я грав у футбол. Свого часу нашу сільську команду тренував сам Іслам Ахмедов, який приїжджав до Трускавця на лікування. Усі змагання проходили в неділю, але я обрав ходити на службу. Церква була мені дорожча, ніж спорт. Згодом вступив у семінарію, щоб бути священником. А на 5 році навчання перейшов до монастиря. Взагалі, я радикаліст по життю.
– Отче, але ж Ви повернулися у спорт вже у зрілому віці? Як поєднуєте тренування з молитвою?
– Йшов 2012 рік, я вже був настоятелем монастиря. Один брат дуже наполягав, що ми молоді, нам треба більше рухатися, просив зробити спортзал. Я спочатку був противником цієї ідеї, не вірив, що ми будемо тим спортом справді займатися. Та з рештою ми зробили той турнік і я сам захопився. Почав підійматися на перекладині, встановив свої особисті рекорди. Місцеві хлопці подарували мені довоєнний гриф для штанги, декілька млинців і я почав тренуватися. У школі я підіймав 100 кг, за рік занять себе наздогнав і перегнав. Якось Владика Венедикт запропонував займатися під доглядом тренера і так ми познайомилися з Павлом (Зіньком – ред.).
Коли мене люди вперше бачать на помості, в обтислому костюмі, можливо, їм дивно. Але я вже звик і абсолютно комфортно почуваюся. Займатися спортом – це не гріх, я з цим не сповідаюся. Спорт – це додаток до духовного життя, він мене також дисциплінує.
– Павле, як змінилося Ваше духовне життя завдяки дружбі з ченцем?
– Я вірянин і час від часу відвідував церкву. Але коли я приїхав в Унівську лавру, то відчув те, що мені говорив колись той невипадковий чоловік. Церковна культура, дзвони, атмосфера чернецтва так подіяла на мене внутрішньо, що я отримав відповідь, яку шукав. Я відчув духовну силу, тяжіння до Господа Бога, що змінило мене на 380° і допомагає мені досі.
– Отче, за що саме Ви вдячні Павлу, як своєму тренеру, другу?
– Якби не Господь Бог, не Павло, ви б не хотіли зі мною говорити. Спочатку не міг зрозуміти, чому світська людина мною так зацікавилася. Але дуже швидко побачив його щирість.
Коли їду на змагання, то боюся не себе підвести, а його. Бо він вкладає свої сили, свій час, долає 200 км два рази на тиждень, щоб зі мною тренуватися. Кожен би хотів мати такого тренера, як у мене. Я ніколи не бачив його роздратованим, навпаки, він завжди підтримає. Я бажаю залишитися на тому рівні, як є, але Павла не зміню, бо це буде зрада. Дуже вдячний йому за все.
Павло жертовний, послужливий. Він подарував новий дзвін у церкву, знайшов меценатів, щоб поклали бруківку у монастирі. При цьому, я ніколи не тиснув на нього релігійно, не збираюся його навертати, але бачу, як він духовно зростає сам.
– Отче, свої перемоги Ви присвячуєте нашим воїнам, а ще збираєте гроші на ЗСУ, чи не так?
– Дав мені Бог таку мудрість і ласку, що я можу зробити корисні речі. То не є мої гроші, але зібрав я їх завдяки спорту. Я їздив на змагання під час війни, але мене не тішили ті результати, перемоги, бо то моє особисте. Хотів якось одухотворити ці досягнення.
Загинув герой Дмитро Коцюбайло. У мене якраз (на 9 день після його смерті) були змагання, і я їх присвятив йому. Був третій підхід, дуже тяжко, подумки попросив допомоги у Дмитра і підняв штангу.
Якось попросив людей, щоб вітали не коментарями у соцмережі, а донатами. Так ми зібрали перший 1 млн, який я передав на дрони для ЗСУ.
Мене підтримало дуже багато людей. Один військовий сказав: «чим більше буде дронів на фронті, на передовій, тим менше ви будете, як священник, зустрічати наших хлопців на щитах». І це надихнуло.
– Яка Ваша наступна спортивна мета, отче Макарію?
– У травні буде кубок Києва, готуюся підняти 230 кг. А ще маю таку амбітну ціль – хочу зібрати ще один мільйон. Якщо треба, проситиму, як жебрак. У Львові багато людей, які мають великі гроші, але вони хочуть комусь довіряти. Сподіваюся, мені довіряться.
Я вірю в Бога й Україну, бо ми цю війну не розпочинали. Керуюся тим правилом, що перемога над злом мусить бути. Молімося всі до Господа і віримо у краще!
– Павле, з чим Ви звернетеся до всіх українців у цей переломний період?
– Як вірянин, хочу побажати нам всім намагатися жити Божою вірою, дотримуватися всіх Заповідей Господніх, щоб кожна родина жила у мирі та злагоді одне з одним, кожна сім’я піклувалася про своє здоров’я і здоров’я дітей та онуків.
Якщо буде віра у Всевишнього – війн не буде, бо нікому не спаде на думку розвивати військовий бізнес.
Я на 100 % впевнений, що ми переможемо. Україна – це вільна країна, найпотужніша держава у всьому світі, бо захищає не лише себе, а і все людство від нечисті. Дай Боже, скоро ми всі знову почнемо жити вільно і процвітати!
facebook: Мakariy Dutka
facebook: Свято-успенська Унівська Лавра
facebook: Павло Зінько