Медицина ХХІ століття дедалі виразніше відмовляється від авторитетів заради авторитетів, діагностичних шаблонів та лікування «за звичкою». У центрі сучасного підходу — наукові докази, критичне мислення та людина, яку не можна звести лише до набору симптомів. Сергій Фернандес де Рівес переконаний: доказовість не може бути альтернативою в медицині — вона має бути її фундаментом. А ефективне лікування починається з чесного діалогу, в якому лікар і пацієнт стають партнерами.

Сергію Францисковичу, медицина тривалий час значною мірою спиралася на авторитет і особистий клінічний досвід лікаря. Що змінилося з появою доказового підходу і чому саме він має стати основою сучасної медицини?
Доказовий підхід не є альтернативою — він має бути базовим і не має альтернативи, якщо ми говоримо про медицину як науку. На жаль, медицину традиційно сприймали як мистецтво: «Я — художник, я так бачу». Так виникає Opinion Based Medicine — медицина, що базується на думках.
У пострадянському суспільстві авторитетна думка академіка чи професора досі часто важить більше за результати досліджень. Але в сучасній медицині авторитетом має бути не окрема людина, а систематичний огляд і метааналіз — методологічно вивірена оцінка наукових даних. Саме це дозволяє зменшити вплив особистих переконань та отримувати більш надійні результати.
Де проходить межа між цінним клінічним досвідом лікаря та суб’єктивністю, яка може нашкодити пацієнту?
У навичках критичного мислення. Якщо лікар каже: «Не знаю, що там у дослідженнях, але на моїй практиці цей препарат працює», — це серйозний привід замислитися. Він може бути в полоні «помилки того, хто вижив»: пацієнти, яким не стало краще, просто пішли до іншого лікаря, а лікар залишився впевненим у власному успіху.
Саме тому існують сучасні стандарти досліджень — щоб виключати подібні спотворення. Я люблю гасло: «Немає нічого практичнішого за добру теорію».
Ви говорите про біо-психо-соціальну модель хвороби. Чому для неврології та психіатрії принципово важливо бачити за симптомом не лише біологічний процес, а й саму людину?
Тому що хвороба не має однієї причини. Це завжди сукупність внутрішніх та зовнішніх факторів. Емоції пов’язані зі змінами гормонального балансу, а психічний стан впливає на фізіологічні процеси. Ігнорувати цей взаємозв’язок — невігластво.
Наприклад, якщо депресія впливає на імунну систему, при тривалому лікуванні інфекційної хвороби логічно оцінити стан пацієнта, а не просто призначати препарати, перевага яких над плацебо не доведена.
Так само важливо розуміти природу плацебо. Воно використовує неспецифічні очікування мозку. Натомість доказова психотерапія, наприклад КПТ, — це таргетний, відтворюваний інструмент нейропластичності. Ми не просто покладаємося на віру пацієнта, а використовуємо метод, який цілеспрямовано впливає на певні механізми.
Які наслідки для пацієнта має ситуація, коли замість точного діагнозу використовуються звичні, але науково необґрунтовані формулювання?
Найнебезпечніше — ховатися за діагнозами-смітниками на кшталт ВСД чи дисциркуляторної енцефалопатії. Ці фантоми не існують у світовій науці. Вони крадуть у пацієнта час і можуть маскувати реальні, але нерозпізнані депресії, тривожні розлади або мігрені.
Для лікаря діагноз має бути не способом пояснити все незрозуміле, а інструментом, який допомагає правильно визначити подальшу тактику.
Партнерство лікаря і пацієнта часто називають одним із ключових принципів сучасної медицини. Що саме стоїть за цим поняттям і чому без нього неможливо говорити про ефективне лікування?
Пострадянський патерналізм формує модель, у якій лікар сприймається як «донор здоров’я», а пацієнт — як дитина, що очікує захисту та гарантій. Але цивілізована медицина — це партнерство дорослих.
Лікар відповідає за доказове обґрунтування діагностики та варіантів лікування, пацієнт — за усвідомлений вибір і виконання цих стратегій. Справжня емпатія ґрунтується не на жалості, а на повазі до права людини знати правду про свій стан і самостійно ухвалювати рішення щодо власного життя. Саме такий рівноправний діалог і створює реальний комплаєнс.
Якщо відкинути окремі методики й говорити ширше — про майбутнє української медицини, — що сьогодні найбільше потребує переосмислення?
Медична система має ті ж проблеми, що й інші державні інституції, але це вже питання політики, яке лежить поза межами моєї компетенції. Щодо ефективності я якось жартував: варто звільнити всіх лікарів, набрати за конкурсом кожного десятого, а зарплату їм підняти вдесятеро.
Це, звичайно, жарт. Але факт, що в Одеській області неврологів майже стільки ж, скільки у всій Великій Британії, змушує замислитися над якістю традиційної організації охорони здоров’я. Питання не лише в кількості фахівців, а в тому, наскільки сама система стимулює якісну, доказову та відповідальну медицину.

Serhii Fernandez de Rives: Evidence-based Medicine as a New Culture of Neurology and Psychiatry

Мodern medicine is changing not only treatment methods – it is changing the very understanding of disease and the role of the doctor. In neurology and psychiatry, this transition is especially noticeable: outdated diagnostic templates are giving way to an evidence-based approach, and the biological explanation of disease is supplemented by attention to a person’s psychological state, social environment, and willingness to be a partner in their own treatment. Serhii Fernandez de Rives is convinced: the medicine of the future begins where the formal approach to the patient ends and critical thinking, scientific validity, and genuine dialogue between the doctor and the patient begin.

— Mr. Serhii, modern neurology and psychiatry are increasingly moving away from the diagnostic templates of the past. Is evidence-based medicine today an alternative to the traditional approach or a fundamentally different culture of medical science?
— The evidence-based approach is not an alternative. It should be fundamental and has no alternative if we are talking about medicine as a science. Unfortunately, medicine has traditionally been regarded as an art. Then the logic becomes: “I am an artist, this is how I see it,” and as a result, the so-called Opinion-Based Medicine emerges — medicine based on opinions. Unlike Evidence-Based Medicine, doctors’ knowledge was often built around the views of authorities: academics, professors, and so on. In a post-Soviet society, where paternalism still prevails, authoritative opinion often turns out to be more important than research findings. But in the modern world, it is not the opinion of an individual that should be authoritative, but systematic reviews and meta-analyses — methodologically rigorous ways of assessing the reliability of scientific evidence. Clearly, such an approach is far more reliable and effective.
— The use of diagnoses and explanations that lack sufficient scientific basis remains one of the problems. Where is the line between a doctor’s professional experience and subjective opinion?
— This boundary lies in critical thinking skills. If you hear a doctor say, “I don’t know what the research says, but in my practice this drug works” — run. They are trapped by the “survivorship bias”: patients who did not get better simply went to another doctor, while the doctor remained convinced of their own success.
Modern research standards exist precisely to eliminate such individual distortions. Here, it is appropriate to recall the saying: “There is nothing more practical than a good theory.”
— You emphasise the biopsychosocial model of illness. How important is it to consider a person’s emotional state, behaviour, and willingness to adhere to treatment?
— The biopsychosocial model provides an understanding that illness does not have a single cause. It is always a combination of internal and external factors. If we know for certain that emotions are associated with changes in the hormonal balance of our bodies, ignoring their impact on physiological processes is ignorance.
For example, we know that depression can affect the immune system. Therefore, during prolonged treatment of an infectious disease, it makes sense to screen the patient’s mood rather than prescribe drugs whose superiority over placebo has not been proven.
Placebo, roughly speaking, exploits the brain’s nonspecific expectations. In contrast, evidence-based psychotherapy, such as CBT, is a targeted, reproducible tool for neuroplasticity. We do not simply rely on the patient’s faith; we use a protocol that specifically influences neural connections.
— What diagnostic errors in neurology and psychiatry do you consider the most dangerous for patients?
— The most dangerous thing is to hide behind garbage diagnoses such as vegetative-vascular dystonia or dyscirculatory encephalopathy. These phantoms do not exist in global medical science. They only steal the patient’s time and mask real but unrecognised depression, anxiety disorders, or migraines.
— There is a lot of talk today about the partnership model of doctor-patient interaction. What, in your opinion, should change in this interaction and in the healthcare system itself?
— The tendency toward paternalism in post-Soviet society creates a demand for irresponsibility: the doctor is perceived not as an expert, but as a “health donor,” while the patient is treated as a child who expects protection and guarantees. Enough! Civilised medicine is a partnership between adults.
The doctor is responsible for providing evidence-based justification for the diagnosis and treatment options, while the patient is responsible for making an informed choice and implementing these strategies. True empathy in medicine is based not on pity, but on respect for the patient’s right to know the truth about their condition and make decisions about their own life. It is this equal dialogue that creates genuine treatment adherence.
The medical system has the same problems as other state institutions. As for efficiency, I once joked that we should dismiss all doctors, recruit one in ten through a competitive process, and increase their salaries tenfold. It is a joke, of course, but the fact that there are almost as many neurologists in the Odesa region as in the entire United Kingdom makes one question the quality of the traditional organisation of healthcare.