Сучасна психіатрія стрімко змінюється. Війна, масова міграція, постійний стрес і глобальні соціальні трансформації ставлять перед лікарями виклики, яких ще кілька років тому просто не існувало. У цих умовах особливої цінності набувають фахівці, які не обмежуються клінічними протоколами, а здатні побачити за діагнозом особистість, її життєву історію, родину, систему цінностей і середовище, у якому вона живе.
Понад сорок років професійного досвіду дозволили Євгенію Воронкову сформувати власний підхід до психіатрії та психотерапії. Його називають медичним траблшутером — лікарем, до якого звертаються тоді, коли стандартні алгоритми вже не дають відповіді. У розмові з журналом MILLENIUM CLUB він відверто говорить про кризу сучасної медицини, системне мислення, українську психіатрію воєнного часу та головну якість лікаря, без якої неможлива довіра.

— Пане Євгенію, понад чотири десятиліття Ви працюєте у психіатрії та психотерапії. Сьогодні Вас називають медичним траблшутером — фахівцем, який допомагає тоді, коли звичні підходи вже не працюють. Що сформувало такий стиль професійного мислення?

— Насамперед — дуже різноманітний професійний досвід. Ще до психіатрії я працював у спеціалізованих бригадах швидкої допомоги, які займалися найважчими, екстремальними випадками. Це була справжня школа інтенсивної терапії, реанімації, медицини критичних станів. Там швидко розумієш ціну часу, відповідальності й практичних навичок.Саме цей досвід навчив мене дивитися на медицину ширше. Психіатрія не існує окремо від кардіології, неврології, терапії чи інших напрямків. Людина — це не набір органів і не перелік симптомів. Це складна система, в якій взаємодіють біологічні, психологічні, соціальні, сімейні, культурні та навіть екологічні чинники.На жаль, у медичних університетах системному підходу майже не навчають. Майбутній лікар чудово знає окремі дисципліни, але дуже рідко його вчать бачити людину як цілісну систему. Якщо відірвати пацієнта від його родини, життєвої історії, професії, соціального середовища, особистих цінностей і навіть культури, ми отримуємо лише редукціоністський підхід. Тоді лікар лікує діагноз, а не людину.У кожного з нас є власна історія, конституція особистості, сімейні сценарії, накопичений досвід, власний світогляд. Усе це безпосередньо впливає на перебіг психічних розладів і навіть на ефективність лікування. Саме тому я завжди працював не з окремою хворобою, а з людиною в усій складності її життя.

— Ви часто наголошуєте, що психіатрія — це не лише медикаменти. Чи не стала сучасна медицина надто залежною від алгоритмів, класифікацій і фармакології? Де проходить межа між доказовою медициною та справжнім клінічним мистецтвом?

— Доказова медицина має величезне значення. Вона дозволяє уникнути грубих помилок, дає лікарю певні орієнтири, допомагає приймати безпечні рішення. Але проблема полягає в іншому: усі протоколи створюються для умовного середньостатистичного пацієнта. А такого пацієнта в природі просто не існує.Кожна людина має власний характер, культуру, сімейну систему, релігійні переконання, спосіб життя, соціальне оточення, індивідуальну філософію. Вона навіть може не усвідомлювати, що ця філософія існує, але саме вона визначає її реакцію на хворобу, лікування та життєві труднощі. На жаль, сучасна медицина дуже часто бачить перед собою лише результати аналізів. Лікар прекрасно знає біохімію, але майже нічого не знає про психологію конкретної людини. У більшості медичних спеціальностей психологія досі залишається другорядною дисципліною. А між тим лікар працює саме з людиною, а не лише з її аналізами. У психіатрії офіційно декларується біопсихосоціальний підхід. Але якщо чесно, на практиці дуже часто все зводиться до біології. Лікування починається і закінчується призначенням препаратів. При цьому психологічний, сімейний, соціальний чи духовний виміри життя людини залишаються практично поза увагою. Саме тому я вважаю, що психіатрія повинна бути значно ширшою за фармакологію. Ліки можуть допомогти, але вони не здатні пояснити, чому саме ця людина опинилася у своєму нинішньому стані.

— Якщо говорити про командну роботу, чи була б медицина ефективнішою, якби психіатр і психолог від самого початку працювали разом?

— Безумовно. Але існує одна проблема. Психолог і психіатр нерідко говорять різними професійними мовами. Вони працюють у різних системах координат. Якщо між ними немає спільного понятійного поля, вони можуть дивитися на одного й того самого пацієнта абсолютно по-різному. Саме тому я переконаний, що психіатр повинен добре розуміти психологію, а психолог — клінічну психіатрію. Тільки тоді виникає справжня міждисциплінарна співпраця.Ще одна важлива річ — особистий досвід самого спеціаліста. На моє переконання, психотерапевт, який не пройшов власну терапію, професійно дуже обмежений. Він просто не знає самого себе. А якщо людина не розуміє власних травм, власних реакцій, власних внутрішніх конфліктів, їй дуже важко зрозуміти іншу людину.Психотерапія — це не професія, яку можна опанувати за кілька місяців. Це роки навчання, особистої роботи над собою, супервізії, практики та постійного розвитку.

— Ви залишили державну медицину ще у 1994 році, хоча вже мали успішну кар’єру. Що стало вирішальним у цьому рішенні?

— Насправді це рішення було досить простим. До того часу я вже мав приватну практику і дуже швидко зрозумів, що в державній системі витрачаю більшу частину свого життя зовсім не на пацієнтів.Нескінченні звіти, статистика, лікарняні листки, комісії, паперова робота, адміністративні наради — усе це займало величезну кількість часу. Я раптом усвідомив, що витрачаю не просто робочі години, а власне життя.Мені було набагато цікавіше читати нову літературу, навчатися, аналізувати складні клінічні випадки, працювати з людьми. Саме цікавість завжди була моїм головним професійним двигуном. Якщо мені цікаво — я готовий працювати без обмежень. Якщо ж діяльність зводиться до формального виконання бюрократичних процедур, я не бачу в цьому жодного сенсу. Для мене медицина завжди була творчим процесом. Лікар повинен думати, аналізувати, шукати відповіді, а не лише виконувати інструкції. Саме тому я свідомо обрав професійну свободу, яка дозволяє присвячувати максимум часу головному — людині, яка приходить по допомогу

.— Сьогодні Ви багато працюєте з молодими лікарями, психологами, психотерапевтами, проводите супервізії та консультуєте колег. Яких професійних якостей, на Вашу думку, сьогодні найбільше бракує молодим спеціалістам? Чи можна навчити клінічного мислення?

— Клінічне мислення не можна отримати разом із дипломом. Воно формується роками практики, постійним навчанням і величезною внутрішньою роботою. Я переконаний, що психіатр або психотерапевт не має права обмежуватися лише знанням своєї вузької спеціальності. Він повинен цікавитися психологією розвитку, сімейною психологією, соціальною психологією, культурологією, міфологією, філософією, історією науки. Він має хоча б у загальних рисах розуміти епістемологію, онтологію, екзистенційну філософію, тому що саме на цих засадах будувалися багато сучасних психотерапевтичних напрямів. Чому це важливо? Тому що людина набагато складніша за будь-який медичний підручник. Вона живе не лише в біологічному просторі. Вона живе в культурі, у власній сімейній історії, у своїй системі цінностей. І якщо лікар не бачить цих площин, він бачить лише поверхню.Я часто кажу молодим колегам: психіатрію неможливо «вивчити». Її можна вивчати все життя. Якщо людина справді приходить у цю професію, вона приречена навчатися до останнього дня своєї практики.На жаль, сучасна система безперервної освіти часто формалізована. Людина набирає бали, складає тести, отримує сертифікати. Але це далеко не завжди означає, що вона стала мудрішою або почала глибше розуміти людину.Є величезна різниця між накопиченням інформації та формуванням клінічного мислення.

— Ви сказали дуже цікаву фразу: сучасна психіатрія часто лікує симптом, але не механізм його виникнення. Що Ви маєте на увазі?

— Подивіться, більшість сучасної психіатрії працює тактично. У людини високий рівень тривоги — його потрібно знизити. У людини депресія — потрібно зменшити кількість балів за відповідною шкалою.У людини безсоння — потрібно повернути сон. З формальної точки зору це правильно. Але мене завжди цікавить інше: що буде з цією людиною через п’ять років? Через десять? Через двадцять? Якщо ми лише прибрали симптом, це ще не означає, що ми зрозуміли, чому він виник. Можна порівняти це із головним болем. Людина випила таблетку — голова перестала боліти. Але ж це не означає, що ми знайшли причину болю. Так само й у психіатрії. Фармакологія дуже часто необхідна. Я зовсім не заперечую значення медикаментів. Але коли лікування обмежується лише препаратами, лікар ризикує назавжди залишитися на поверхні проблеми.Мене цікавлять механізми. Мене цікавить історія людини. Мене цікавить, чому саме зараз виник цей симптом і яку роль він виконує в її житті. Саме тому психодинамічний підхід, на мою думку, ніколи не втратить свого значення

.— За роки роботи Ви зустріли тисячі людських історій. Чи змінив цей досвід Ваше розуміння природи людини?

— Безумовно. Людська природа змінюється дуже повільно. За одне чи навіть кілька поколінь вона не стає принципово іншою. Натомість дуже швидко змінюється середовище, у якому живе людина. Саме тому змінюються й психічні розлади. Психіатрія сьогодні вже зовсім не така, як була навіть двадцять років тому. Ми живемо в умовах війни.

Мільйони людей стали вимушеними переселенцями. Мільйони втратили дім, професію, звичне соціальне середовище.І все це створює абсолютно новий контекст. Посттравматичний стресовий розлад ветеранів Другої світової війни, афганців і наших військових формально має одну назву. Але насправді це різні історії. Змінюється культура. Змінюється суспільство. Змінюються причини травматизації. Саме тому я дедалі частіше думаю про те, що зараз фактично формується українська психіатрія — психіатрія країни, яка переживає війну, величезну міграцію та радикальну соціальну трансформацію. Ми не можемо просто механічно перенести сюди британські чи американські протоколи. Їх потрібно осмислювати через український досвід.

— Саме тому так багато українців, які живуть за кордоном, прагнуть консультуватися саме з українськими лікарями?

— Саме так. Я дуже часто чую одну й ту саму фразу: «Мене тут не розуміють». І справа навіть не в мові. Справа в культурному контексті. Український мігрант приходить до лікаря з досвідом війни, втрати дому, тривалої тривоги, розлуки із сім’єю. Лікар іншої країни може бути прекрасним спеціалістом. Але він просто не жив у цьому досвіді.Тому дуже часто українці шукають саме українських психіатрів і психотерапевтів. Не тому, що ті розумніші. А тому, що вони живуть у тому самому культурному полі й здатні набагато швидше встановити справжній людський контакт.

— Наша рубрика називається «Фахівці, яким довіряють». Що, на Вашу думку, є справжнім фундаментом довіри між лікарем і пацієнтом?

— Насамперед — людяність. Довіру неможливо отримати дипломом. Її неможливо купити багаторічним стажем. Її не гарантують наукові ступені. Вона народжується тоді, коли лікар здатний зустрітися з людиною на її рівні — культурному, соціальному, психологічному. Коли він не демонструє власної зверхності, а справді намагається зрозуміти.Можна бути блискучим знавцем своєї спеціальності, але якщо людина не відчуває поваги, щирості та безпеки поруч із лікарем, жодної довіри не буде. Для мене медицина завжди була гуманістичною професією.Так, сьогодні медицина дедалі більше стає системою послуг. Економіка, страхові компанії, фармацевтичний ринок — усе це впливає на правила гри. Але справжня медична допомога починається там, де в центрі залишається людина, а не протокол. Саме це, на мою думку, і є головною професійною відповідальністю лікаря.

Євгеній Воронков належить до тих лікарів, які не бояться мислити ширше за клінічні алгоритми. Його професійна філософія народилася не лише з багаторічної практики, а й із постійного пошуку відповідей на складні запитання про природу людини. Для нього психіатрія — це не набір протоколів і не перелік препаратів. Це насамперед мистецтво бачити особистість, розуміти її життєвий контекст і працювати не лише із симптомом, а й з причинами, які його породили.
У час, коли українське суспільство переживає безпрецедентні випробування, саме такі фахівці формують нову культуру медичної допомоги — культуру, у центрі якої залишається людина. І, можливо, саме тому довіра до лікаря починається не з його диплома чи регалій, а з уміння уважно слухати, чесно говорити й бачити за діагнозом чи клінічним випадком людську долю. Саме така довіра й робить професію лікаря по-справжньому великою.