В Україні багато людей, які допомагають.
Але є одиниці, на яких тримається система, коли держави не встигають, коли немає часу, коли рахунок іде не на дні — на години.
Аліна Чубук — не «волонтерка з обкладинки».
Вона — людина процесу. Людина, яка не питає «хто винен», а питає «що робимо далі».
Її фонд «Люди Об’єднані Україною» — це не сторінка в соцмережах і не красиві звіти. Це — маршрути під обстрілами, кухня на сотні людей щодня, підтримка поранених, допомога дітям, літнім людям, рятувальникам й єнергетикам, тим, про кого згадують останніми.
За ці роки командою фонду врятовано тисячі життів.
Не гучними словами — діями.
Не одиноким героїзмом — командною роботою, де кожна дівчина, кожен водій, кожен волонтер — критично важливий.
Це інтерв’ю — не про титули.
Це розмова про втому, відповідальність, межу можливостей і про вибір не зупинятися, навіть коли дуже хочеться.
— Ти часто кажеш “ми”, а не “я”. Хто ці “ми” насправді? Як виглядає ваша команда зсередини, без романтики?
Я завжди кажу: одна людина не може перевернути світ. Але вона може об’єднати однодумців і сотні небайдужих. І вже разом, командою, робити великі справи.
Я — лише маленька частинка цього процесу. Можливо, десь генератор ідей, але точно не вся історія. Найцінніше — це люди поруч.
«Ми» — це моя команда. Мої дівчата, які зі мною завжди. Ті, хто поруч не лише тоді, коли легко, а й тоді, коли важко. Ми разом цілодобово — у поїздках, у зборах, у рішеннях, у втомі. Це люди, які не зникають, коли складно, і не питають “навіщо”, коли просто треба робити.
Це хлопці й дівчата, які підтримують мене у всіх ідеях і перетворюють їх на реальні справи. Це моя банда добра в TikTok — велика спільнота людей, які не проходять повз чужу біду. І нас справді багато.
Ми — маленька окрема клітинка великого суспільства. Своєрідне міністерство добрих справ.
Ми допомагаємо військовим і пораненим, рятувальникам ДСНС, дітям, літнім людям — усім, хто сьогодні потребує підтримки. Ми добре розуміємо: поодинці ми не виживемо.
Саме тому ми тримаємося разом і робимо свою справу щодня — тихо, наполегливо і з серцем
— Тисячі врятованих життів — це звучить масштабно. Який момент був для тебе найважчим особисто?
Найболіснішим моментом для мене стала втрата людини, дуже дорогої моєму серцю. Він загинув під Авдіївкою.
Біль був не лише в самій втраті. Найважче — усвідомлення того, що в той період я настільки масштабно допомагала іншим, що була впевнена: з найріднішими все добре. Я просто не допускала думки, що може бути інакше. І це відчуття — коли ти робиш усе можливе для світу, але не встигаєш уберегти свого — воно не відпускає.
Я дуже добре пам’ятаю цю дату — 25 вересня 2023 року. Цей день розділив життя на “до” і “після”. Я не можу сказати, що повністю оговталася. Цей біль досі тригерить, без пауз і перерв. Він постійно тримає в напрузі й водночас не дає зупинятися.
Саме тому це питання для мене дуже складне. Я не люблю, коли його ставлять на інтерв’ю, хоча його ставлять майже завжди. Деякі речі неможливо пояснити словами — їх можна тільки нести далі й жити з ними.
— Ти юристка. Чи було відчуття, що війна зламала віру в справедливість? І якщо так — що тримає?
Кожен день відчуваємо цю несправедливість. Кожен день дізнаємося нові історії від наших хлопців та дівчат, які на передовій або повернулися після тяжких поранень, втратили кінцівки. І щоразу бачимо, як несправедливо до них ставляться: від командного складу, від людей на прифронтовій території, від системи, яка не завжди підтримує тих, хто ризикує життям за інших.
Це відчуття щоденне, але саме воно тримає нас у дії. Ми як команда, разом із моїми дівчатами, нашою спільнотою у TikTok і всіма небайдужими людьми, відстоюємо права простих людей, захищаємо тих, хто реально робить добрі справи: наших військових, рятувальників, дітей, поранених. Часто ми стаємо «білими воронами», бо йдемо проти системи, підтримуємо слабших і тих, чиї інтереси ніхто не захищає.
Війна несправедлива не тільки для військових, вона несправедлива й для цивільних людей, які втратили все і залишилися сам на сам зі своїм болем. І саме це тримає нас — бажання відновлювати баланс справедливості там, де можемо, робити все разом, щоб сильні та беззахисні були почуті, захищені та підтримані. Це щоденний вибір не лише мій, а й нашої команди та всієї спільноти, яка поруч.
— Де межа відповідальності волонтера? Чи маєш ти право зупинитися — і що буде, якщо зупинишся?
Для мене спершу треба зрозуміти, хто такий волонтер. Я не можу назвати себе просто «волонтеркою». В першу чергу я — свідома людина, яка розуміє: якщо не підтримувати тих, хто воює, тих, хто рятує нас і нашу країну, то ніколи не будемо жити вільно. Ви мене знаєте вже давно — я людина бізнесу, я досягла успіху, але розумію, що без захисту незалежності держави всі наші зусилля, наш бізнес, все, над чим ми працюємо, може зруйнуватися.
Моя відповідальність — це свідомий вибір. Межі я ставлю сама собі, і щодня їх долаю. Усе обмежене лише нашою уявою. І разом з моєю командою, з моїми дівчатами, нашою спільнотою в TikTok ми розуміємо, що кожен з нас може робити щось для перемоги, для порятунку тих, хто на передовій. Кожна маленька дія — це внесок у спільну справу.
Насправді, ніхто з нас нікому нічого не винен. Відповідальність ми можемо нести тільки перед собою та перед Богом за свої вчинки. Коли мені кажуть, що я винна, що як волонтерка повинна допомагати, я сміливо відповідаю: або посилаю о біса, або кажу — ви теж можете це зробити. Просто візьміть приклад. Нікому нічого не винна, але роблю це абсолютно свідомо і щиро.
Якщо це називати волонтерством — добре. Для мене це просто означає бути людиною, діяти там, де можеш, і не зупинятися. Межі існують тільки в голові, а коли ти з командою, коли ти підтримуєш тих, хто поруч, вони перестають бути перешкодою.
Якщо завтра не буде ні фонду, ні статусів — ким ти залишишся? І що все одно робитимеш?
Якщо завтра не буде ні фонду, ні статусів, я залишуся тією самою людиною, якою була завжди — тією, яка може бути прикладом для інших, тією, якою можна пишатися за вчинки. Я пишаюсь собою і своїми діями, і впевнена, що пишаються мною мої рідні на небі — батьки та близькі.
Я продовжу займатися тим, що люблю і вмію: буду будувати свій бізнес, розвивати юридичну компанію, допомагати людям і далі. Фонд для мене — це душевна віддушина, спосіб робити добро, але моя суть і моє життя не залежить від статусів чи назв.
Я залишатимусь людиною з великої літери, з тими принципами та переконаннями, які сформували мене як особистість. Навіть якщо не буде нічого, я залишаюся собою і продовжую творити, допомагати і впливати на світ навколо — по-своєму, по-справжньому, щиро.
Що тебе досі тримає — не як лідерку, а як людину?
Мене тримає впертість. Кожного дня я ставлю собі ціль — жодного дня без добрих справ. І з першого дня війни не було жодного дня, щоб я не зробила щось добре для іншої людини. Я в першу чергу кожного дня собі доводжу, що немає жодних меж можливостей. Якщо у тебе є мета, будь-які перешкоди, будь-які блин, трабли — вони подолані.
Але ще більше мене тримає віра моєї команди в мене. Я не хочу їх підвести, бо люблю їх дуже-дуже. Навіть коли важко — а останнім часом це майже кожен день — я знаю, що в мене є надійний тил: мої дівчата, моя «банда добра», хлопці на передовій, рятувальники. Вони підхоплюють мої ідеї, підтримують і не дають впасти. Вони готові стояти за честь і позиції, захищаючи мої інтереси як людини, бо знають, що я для них серце.
Мене тримають емоції, любов до людей (окрім воликих і лукавих), відчуття відповідальності перед тими, хто поруч. І, звичайно, мене тримає моя впертість і бажання діяти першою: якщо хтось може щось зробити, значить, можу і я; якщо хтось не може — ми з командою обов’язково зробимо це першими.