У час, коли війна змінює не лише міста й долі, а й саму оптику сприйняття життя, слово набуває особливої ваги. Воно перестає бути прикрасою — стає підтримкою, формою внутрішнього діалогу й способом зберегти людяність.
Поезія Анастасії ТАРАСЮК — саме така. Тиха, глибока, чесна. Її книга «Світло любові у темряві війни» — не про втечу від реальності, а про здатність залишатися живою, чутливою і сильною водночас. Це тексти про любов як внутрішню опору, про жіночу силу без пафосу, про віру, яка не кричить, але тримає.
В інтерв’ю для MILLENIUM CLUB Анастасія говорить про любов як вибір, про цінність моменту, про слово як форму відповідальності та про світло, яке кожен із нас здатен нести навіть у найтемніші часи.
— Назва Вашої книги «Світло любові у темряві війни» звучить дуже символічно. Що для Вас сьогодні є любов’ю — почуттям, вибором чи внутрішньою опорою?
— Для мене любов — це водночас і почуття, і свідомий вибір, і внутрішня опора. Вона починається як емоція, як стан серця, але з часом перетворюється на рішення — залишатися людиною, зберігати тепло й відкритість, навіть коли навколо темрява.
Любов дає крила. Вона підтримує тоді, коли здається, що більше немає сил. Саме любов допомагає не втрачати віру в себе й у світ. Я глибоко переконана: коли любов живе всередині, нею хочеться ділитися — через слово, через присутність, через турботу.
Є люди, з якими наші душі ніби обіймаються. І тоді ти розумієш: це не випадково. Це зустріч, яка має сенс.
— Війна загострює всі почуття. Як вона змінила Ваше відчуття любові та близькості?
— Війна дуже чітко розставляє акценти. Вона показує, хто твій, а хто — ні. Вона вчить цінувати момент і людей поруч.
Сьогодні я особливо гостро відчуваю, що ми живемо тут і зараз. Тому час і увагу хочеться віддавати тим, хто справді близький за духом. Любов для мене стала не гучною емоцією, а тихою, глибокою присутністю.
Це про моральну безпеку, спільні цінності, внутрішній резонанс. Коли двоє бережуть ці речі, мов кришталь, народжується справжня близькість. Не ідеальна — але жива і чесна.
— Ваші вірші часто сприймаються як дуже особисті. До кого Ви звертаєтесь, коли пишете?
— Насамперед — до себе. Я пишу з власних переживань, зі своїх відчуттів, зі свого внутрішнього світу. Поезія для мене — це спосіб почути себе і бути чесною з собою.
Але водночас я знаю, що люди знаходять у цих рядках щось дуже своє: частинку власного болю, надії або любові. І це для мене надзвичайно цінно.
Мої тексти — для тих, хто відчуває серцем. Для українців, які люблять свою країну, які навчилися бути сильними, але не зачерствіли душею. Це своєрідне дзеркало, у якому кожен може впізнати себе.
— День Святого Валентина в умовах війни звучить інакше. Що означає це свято для Вас сьогодні?
— Сьогодні це не лише про романтичні жести чи квіти. Це про нагадування, що любов не зникає навіть у найважчі часи.
Для мене цей день — про близькість, про зв’язок між людьми, який не руйнується відстанню чи обставинами. Навіть якщо ми не можемо бути поруч фізично, ми можемо бути поруч серцем.
Це ще один привід дозволити собі ніжність, тепло, щирість. Маленькі радощі сьогодні мають особливу цінність — вони допомагають триматися.
— Чи може слово бути формою любові?
— Безумовно. Слово має величезну силу. Через нього ми передаємо підтримку, турботу, прийняття.
Мої вірші — це про любов у різних її проявах: до себе, до близьких, до коханої людини, до країни. Це любов, яка не ідеалізує, а підтримує. Яка не тікає від реальності, а допомагає її прожити.
— У Вашій творчості відчувається тиха, але дуже сильна жіноча присутність. Якою Ви бачите жіночність сьогодні?
— Українська жінка сьогодні — це поєднання сили й ніжності. Ми навчилися бути витривалими, відповідальними, рішучими. Але водночас не втратили здатності любити, відчувати, бути красивими й чутливими.
Жіночність — це не слабкість. Це внутрішня гідність, здатність тримати простір, бути опорою для себе й інших. Це сила без пафосу — тиха, але дуже стійка.
— Що допомагає Вам зберігати світло всередині, попри всі виклики?
— Усвідомлення цінності кожної миті. Час, проведений із близькими. Природа.
Для мене ліс, гори, вода — це жива медитація. Там я відновлююся, повертаюся до себе, відчуваю зв’язок із життям. Це допомагає пам’ятати, що навіть у темряві завжди є світло — якщо дозволити собі його побачити.
Кохання… Ти було і вічно будеш,
Не завадить тобі проĸлята війна!
Згадуючи тих, ĸого ти любиш,
Буде в серці думĸа лиш одна:
Сильний мій, благаю, не здавайся!
Бо заради ĸого жити тобі є,
Ворогам у ĸігті лиш не дайся,
Бо чеĸає вдома Сонечĸо твоє…
Аромат твій я вдихну на повні груди,
Вірою наповниться поранена душа…
Гріють хай в думĸах ріднéньĸі люди,
Поĸи ти в важĸу дорогу долі вируша…
© Тарасюĸ Анастасія
Оĸутай ніжністю своєю,
Цілуй мене і міцно обіймай…
Я до тебе з відĸритою душею
Ти тільĸи по слабĸому не вдаряй.
Кохання – дар таĸий тендітний,
Оголюємо сутність і серця…
Зв’язоĸ чуттєвий і магнітний,
З тобою поринаю в забуття.
В любові виростають ĸрила,
Дарують легĸість, хочеться літати
І неабияĸа потрібна мудрість, сила,
Щоб берегти їх, а не обріза́ ти…
© Тарасюĸ Анастасія
Редакція міжнародного журналу MILLENIUM CLUB щиро дякує Анастасії Тарасюк за глибоку розмову, чесність і світло, яке її слово несе читачам. У час, коли тиша іноді говорить голосніше за гучні заяви, така поезія стає формою підтримки й внутрішньої сили.
ANASTASIIA TARASIUK: THE LIGHT OF LOVE IS A CHOICE WE MAKE EVEN IN THE DARKNESS OF WAR
Аt a time when war is changing not only cities and destinies, but also the very optics of perception of life, words take on special significance. They cease to be decoration — they become support, a form of internal dialogue and a way to preserve humanity.
Anastasiia TARASIUK’s poetry is just that. Quiet, deep, honest. Her book “The Light of Love in the Darkness of War” is not about escaping reality, but about the ability to remain alive, sensitive and strong at the same time. These are texts about love as an inner support, about feminine strength without pathos, about faith that does not shout but holds.
In an interview for MILLENIUM CLUB, Anastasia talks about love as a choice, about the value of the moment, about words as a form of responsibility, and about the light that each of us is capable of carrying even in the darkest times.
— The title of your book, “The Light of Love in the Darkness of War,” sounds very symbolic. What does love mean to you today — a feeling, a choice, or an inner support?
— For me, love is both a feeling and a conscious choice, as well as an inner support. It begins as an emotion, a state of the heart, but over time it turns into a decision — to remain human, to preserve warmth and openness, even when darkness surrounds you.
Love gives you wings. It supports you when you feel like you have no strength left. It is love that helps us not to lose faith in ourselves and in the world. I am deeply convinced that when love lives within us, we want to share it — through words, through presence, through care.
There are people with whom our souls seem to embrace each other. And then you realise: this is no coincidence. This is a meaningful encounter.
— War heightens all the senses. How has it changed your feelings of love and intimacy?
— War sets priorities very clearly. It shows who is yours and who is not. It teaches you to appreciate the moment and the people around you.
Today, I feel particularly keenly that we live here and now. That is why I want to devote my time and attention to those who are truly close to me in spirit. For me, love has become not a loud emotion, but a quiet, deep presence.
It is about moral security, shared values, and inner resonance. When two people cherish these things like crystal, true intimacy is born. It is not perfect, but it is alive and honest.
— Your poems are often perceived as very personal. Who are you addressing when you write?
— First and foremost, to myself. I write from my own experiences, my feelings, and my inner world. For me, poetry is a way to hear myself and be honest with myself.
But at the same time, I know that people find something very personal in these lines: a piece of their own pain, hope or love. And that is extremely valuable to me.
My texts are for those who feel with their hearts. For Ukrainians who love their country, who have learned to be strong but have not hardened their souls. It is a kind of mirror in which everyone can recognise themselves.
— Saint Valentine’s Day sounds different in wartime. What does this holiday mean to you today?
— Today, it’s not just about romantic gestures or flowers. It’s about reminding ourselves that love doesn’t disappear even in the most difficult times.
For me, this day is about closeness, about the connection between people that cannot be broken by distance or circumstances. Even if we cannot be physically close, we can be close in our hearts.
This is another reason to allow ourselves tenderness, warmth and sincerity. Small joys are especially valuable today — they help us hold on.
— Can words be a form of love?
— Absolutely. Words have enormous power. Through them, we convey support, care, and acceptance.
My poems are about love in its various manifestations: love for oneself, for loved ones, for a partner, for one’s country. It is a love that does not idealise, but supports. It does not escape reality, but helps us to live it.
— There is a quiet but very strong feminine presence in your work. How do you see femininity today?
— Today’s Ukrainian woman is a combination of strength and tenderness. We have learned to be resilient, responsible and decisive. But at the same time, we have not lost our ability to love, feel, be beautiful and sensitive.
Femininity is not weakness. It is inner dignity, the ability to hold space, to be a support for oneself and others. It is strength without pathos — quiet but very steadfast.
— What helps you keep the light inside, despite all the challenges?
— Appreciating the value of every moment. Time spent with loved ones. Nature.
For me, forests, mountains and water are living meditation. There, I recharge, return to myself and feel connected to life. It helps me remember that even in darkness, there is always light — if you allow yourself to see it.
The editorial staff of the international magazine MILLENIUM CLUB sincerely thanks Anastasiia Tarasiuk for her profound conversation, honesty, and the light that her words bring to readers. At a time when silence sometimes speaks louder than loud statements, such poetry becomes a form of support and inner strength.