Анна ФІАЛКОВСЬКА — експертка з готельно-ресторанної справи, художниця, фотографиня.
Віктор ФІАЛКОВСЬКИЙ — Майстер-шеф-кухар. Віцепрезидент Асоціації кулінарів України.

Aнна ФІАЛКОВСЬКА разом зі своїм чоловіком Віктором присвятила понад 20 років кулінарії. Вона — експертка з готельно-ресторанної справи, знаний критик. Він — один із п’яти в Україні володарів найвищого звання «Майстер-шеф-кухар».
Заради його кар’єри вона покинула свою і почала все з нуля. Заради її здоров’я він… купив їй пензлі, фарби та полотна. Хто б міг подумати, але звичайне хобі відкрило в Анні справжній талант художниці! Фантастична історія, де є кохання, підтримка та творчість — у спільному інтерв’ю відомого подружжя.

— Вікторе, про що подумали, коли вперше побачили свою дружину? Яким було ваше знайомство?
— Ми працювали разом у нічному клубі. Я був кухарем, а Анна — барвумен. На той момент вона тільки-но закінчила технікум, а я — училище. Тому можна сказати, що наші стосунки почалися зі службового роману. Це було 23 роки тому. Але я відразу зрозумів, що це вона — та сама.

— Анно, працювати за барною стійкою це був для Вас підробіток? Хто Ви за освітою?
— Після навчання я одразу пішла працювати, бо молодій дівчині потрібні були гроші. Моя перша освіта — технік-технолог з приготування їжі. За вищою я — магістр готельно-ресторанної справи. За тим же напрямком, але більш широко — адміністрування, керування готелями або ресторанами.

— Як Ви стали художницею? Коли почали писати картини?
— Коли у 2020 році, через COVID-19, був карантин, у мене почалися серйозні панічні атаки — навіть не могла дихати. Дуже переймалася за дітей, маму, що жила в іншому місті. Тоді я потрапила у лікарню, і мені порадили кудись перемкнути свою увагу. І я вирішила малювати. Спершу у мене не було навіть пензликів, і я створила зображення сакури за допомогою звичайних ватяних паличок. Чоловік мене дуже підтримав — купив фарби і решту необхідного, привіз у відділення.

— Виходить, це була Ваша перша картина?
– Ні. Свій перший малюнок я створила 20 років тому, коли була вагітна первістком — нашим сином Дмитром. Натхненна процесом виношування, я звичайним сірим олівцем зобразила дитину, яка спить. Сам малюнок був дуже схожий на чорно-білу фотографію, навіть з відтінками.

— Вікторе, то Ваша дружина вже тоді «бачила», яким буде син?
— Немовля на зображенні не було схоже на сина. Але коли через дев’ять років у нас народилася друга дитина, донька Меланія, то ми згадали про той малюнок, дістали його — і залишилися вражені: на картині була копія нашої доньки.

— Анно, як наважилися показати свій талант світові?
— Мною почали пишатися ті люди, які пов’язані з мистецтвом. Це наші друзі, знайомі, які також писали, створювали картинні галереї. Вони здивовано на мене дивилися і перепитували, чи точно я не маю художньої освіти.
Потім почалася повномасштабна війна. Ми були змушені поїхати на деякий час з країни до Швейцарії. Там для українців влаштували вечір знайомства та підтримки. Меценату, який допоміг багатьом людям врятуватися, я подарувала свою картину, де зображений темний нічний Київ, понівечений війною, але посередині — штрихи світла, в яких видніються дерева, гори — інакший світ, спокою і миру. Він був настільки в захваті від тої ідеї, що є дві реальності — тривоги і спокою, що навіть пустив сльозу .
Після повернення зі Швейцарії ми організували в медіацентрі ДП «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв» (далі – ГДІП), де ми працюємо, виставку всіх 30-ти картин, які були у мене на той момент. І коли я побачила, що мої картини хочуть купити, лише тоді зрозуміла, що, мабуть, дійсно маю якийсь хист.

— Вікторе, у чиїх колекціях можна знайти картини Вашої дружини?
— Ми регулярно проводимо різноманітні благодійні марафони. Так торік на території ГДІП організували футбольний матч, аукціон, збирали кошти для хлопців з Національної гвардії. Одну картину придбали іноземці з Італії. Іншу, де зображено золоте колосся у стилі 3D, викупив чоловік з Одеси зі словами: «Така краса має залишитися в Україні». Він запропонував близько 20 тисяч гривень за ту роботу.

— Про що пишете зараз, Анно? Скільки часу витрачаєте на творчість?
— Направлення дуже різні, це залежить від стану душі. Бо сьогодні, наприклад, я можу намалювати океан, а завтра — ліс. У мене є колекція «Джаз» — це п’ять картин в одному стилі, з червоними відтінками, де зображені рояль, саксофон, ретро-мікрофон. Особливо мені подобаються дві гітари, бо вони немов справжні — закриваєш очі, торкаєшся полотна — і відчуваєш ці струни. Я використовую різні техніки, мої роботи об’ємні, структурні.

— Вікторе, коли Анна пише картину, весь домашній побут на Вас?
— Ми часто спілкуємося з різними художниками. Дехто зізнається, що пише картину місяць-два. Коли Анна береться за полотно, то вона не може встати, доки не завершить. Натхнення йде — і все. Цілий день вона може сидіти і малювати, на другий день — вже покриває лаком. Бо якщо процес затягнеться, буде сама у себе шукати недоліки. Дуже прискіплива.

— Анно, художня творчість підштовхнула Вас також займатися фотографією?
— Я почала бачити те, що інші люди не помічають, створювати композиції, змінювати їх. Уже чотири роки я фотографую. Почалося з пейзажів — хотілося закарбувати на пам’ять. Спершу — на телефон, а пізніше придбали професійну фотокамеру. І так це переросло у серйозну справу. У мене вже є постійні люди , яких я фотографую. Зокрема, посли різних держав, урядовці. Поміж цього я створюю журнали, брошури, що стосуються безпосередньо моєї професійної діяльності.

— Вікторе, дружина присвятила Вам багато своїх робіт. Яка найулюбленіша?
— Найбільш символічну картину Анна подарувала мені на день народження – «THE BIG BOSS VIKTOR». Полотно достатньо велике, фактурне, з ноткою гумору, я почепив його у своєму робочому кабінеті.
Ще мені особливо подобаються картини, що світяться у темряві, зроблені за допомогою флуоресцентної фарби. Одна з таких –— «Дерево життя», де блискавка потрапляє в дерево, а внизу видніється силует дівчини.

— У чому рецепт щасливого шлюбу, із Вашого досвіду, Вікторе?
— Напевно, у підтримці одне одного. Коли я від’їжджав за кордон у довге відрядження при посольстві України, Аня покинула свою роботу і поїхала зі мною. На той момент вона була дуже затребувана, але прийняла рішення починати все з нуля.
Ми обидва лідери і повноцінні творчі особистості, кожен у своєму направленні. Важливо не займатися перетягуванням канату, а навчитися розмовляти. Не здогадуватися, не формувати очікування. Бо коли є діалог, то всі питання, проблеми вирішуються.

— Які творчі перспективи бачите для себе, Анно?
— Нещодавно я отримала почесну грамоту Торгово-промислової палати м. Києва — найвищу нагороду і першу в історії ГДІП від цієї організації. Щодо творчості, то я не маю якихось амбіцій. Пишу картини для себе, для людей, щоб відчувати насолоду від процесу і транслювати добро.
У наш час планувати майбутнє з упевненістю неможливо. Поки живемо — поки бачимо. Останнім часом, коли посилилися обстріли, хочеться малювати щось пов’язане з природою. Бо очі у людей зараз дуже втомлені, пусті. Це лякає. Багато скалічених війною фізично, а, особливо, морально.
Хочеться, щоб моя історія надихнула інших пропрацьовувати свій негативний досвід через творчість. Давайте допомагати, пробачати, бути відкритими одне до одного.