Українка НАТАЛІЯ ІМАН була змушена рятуватися від війни у далекій Мексиці. Вона не лише змогла розпочати нове життя за кордоном, а й планує створити потужний імідж української діаспори. Як їй це вдасться? Про незламність і силу нації, а також про жінок, які опинилися між війною та екзилем, читайте в нашому інтерв’ю.

– Вітаю, Наталіє! Війна розділила на «до» та «після» життя всіх українців. З чим довелося зіткнутися Вам?
– У перший день повномасштабного вторгнення пережила справжній жах і розпач. Я була у своєму будинку у Вишгороді, наді мною літали ворожі літаки та свистіли ракети. Лише надвечір змогла дістатися до дітей, які на той момент перебували у Гостомелі зі своїм батьком. А потім була довга дорога, повз танки та палаючі авто, на захід України, де ще не стріляли. Нам давали притулок знайомі або й чужі люди. Спершу була надія, що все швидко закінчиться, і ми повернемося додому. Та коли стало відомо, що моє місто окупували, разом з доньками виїхали до Польщі. Саме тоді мені зателефонував давній друг сім’ї – мексиканець Карлос Отеро, який запросив до себе та пообіцяв нам допомогти. Так ми опинилися у Мексиці, в його родині.
– Які випробування чекали на Вас у Мексиці? Чи важко було призвичаїтися до нових умов?
– Як і всі біженці, я пережила глибоку депресію, бо це була вимушена міграція. До того ж, у Мексиці не було жодних соціальних програм для українців, які тікали від війни. На щастя, мені відразу запропонували роботу за фахом. Друзі допомогли влаштувати дітей до школи та оформити страховки.
Труднощі виникли через мовний бар’єр, адже ми говорили англійською, а не іспанською. Також у Мексиці є свої особливості, пов’язані з менталітетом і безпекою пересування. З одного боку, мексиканці дуже теплі та сімейно орієнтовані, люблять дітей, що допомогло нам швидко адаптуватися. А з іншого боку, через діючу систему расової ієрархії, у них панує високий показник тривожності серед населення. Був момент, коли я боялася, що моїх дітей хтось може образити, і вирішила почати нове життя у США. Але доля вирішила інакше. В Америці познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком, мексиканцем, і знову повернулася сюди. З того часу почалося моє більш стабільне життя. Я зрозуміла, що маю вивчити історію та культуру країни, в якій живу, звикнути до мексиканської їжі та ментальності в цілому.
– Чи є схожість між культурою українців і мексиканців?
– Насправді дуже багато схожого. 15 років тому я придбала традиційну мексиканську вишиванку, і в Україні ніхто не міг відрізнити її від нашої національної. Для мене це було дуже великим шоком тоді.
Мексиканці – переважно католики за віросповіданням. Вони дуже релігійні, а звідси – повага до сім’ї, піклування про батьків і дітей. Національна квітка Мексики – пухнастий чорнобривець. Дуже популярні соняшники. Мексиканці, як і українці, носять вінки з квітів, роблять їх барвистими та яскравими. Також мають оберіг – ляльку, подібну до української мотанки.
Є схожість у різних святах, піснях, традиційних інструментах тощо. День Незалежності для мексиканців – дуже велике свято, як і для нас, бо тут ще не забули про окупацію іспанців.
– Як виникла ідея створити потужний, впізнаваний імідж української діаспори?
– За перші півроку перебування у Мексиці я взагалі не могла знайти людей з України. Тобто нашої діаспори (офіційної чи неофіційної) просто не існувало. Коли повернулася після поїздки до Америки в Мексику, тут уже зареєстрували одну таку організацію. І українці, які були розпорошені по країні, почали об’єднуватися і допомагати одне одному, біженцям. Я познайомилася з керівницею цієї діаспори і долучилася до співпраці. Один із наших проєктів, що існує досі, – це реабілітація українських оборонців.
Проблема також була в тому, що українців, які були в Мексиці, чомусь вважали росіянами. З початком повномасштабного вторгнення в Україну, це почало дедалі більше обурювати. Було дуже важко пояснити латиноамериканцям, що ми різні, що маємо різну історію та культуру, незважаючи на споріднені імена та однаковий колір шкіри. У Мексиці нічого не чули про Україну. Натомість знали про Радянський Союз. І взагалі не розуміли, чому сусідня країна на нас напала.
Саме тому в мене виникло бажання зробити такий сильний імідж української діаспори, який сприятиме упізнаваності нашої нації.
Більшість українців у Мексиці – це жінки. Усі вони сильні, амбіційні і, на відміну від емігрантів інших національностей, досягають дуже великих успіхів. Вони не будуть просити милостиню, мити туалети чи продавати каву. Наші жінки відкривають танцювальні студії, салони краси, ресторани, працюють у потужних компаніях, як-от Google. Тобто вони реалізують себе у якійсь професії. Тож мета проєкту – показати силу нашої нації через українську жінку – талановиту, ідейну, незламну.
– У чому полягає задум проєкту?
– Загалом, проєкт задуманий у три етапи. Ми знайшли 20 жінок, які готові презентувати Україну, зібрали їхні історії та відзняли світлини в національних костюмах і символічні – чорно-білі. Арт-проєкти у Мексиці високо оцінюються і завжди збирають великі аудиторії. Тому перше, ми плануємо провести фотовиставку українських жіночих портретів.
Наступний етап – це презентація коротких та змістовних відеороликів про життєві історії українок. Деякі із них шукали у Мексиці порятунку від війни. А деякі приїхали сюди багато років тому, щоб віднайти себе. Фактично ми інформуємо світ про реалії в Україні та, одночасно, мотивуємо інших людей на певні досягнення.
Наприклад, одна наша героїня приїхала в Мексику зі Львова ще у студентські роки. В Україні батьки змушували її опанувати економічну освіту, та вона завжди мріяла стати космонавткою. За п’ять років у Мексиці вивчила мову з нуля, закінчила пілотну школу. Зараз, разом з чоловіком, має два власні літаки і розвиває приватну школу пілотів. Чому я акцентую на цьому увагу? Бо, коли приїхала в Мексику, мені дуже не вистачало мотивації щось робити, реалізовуватися, перекваліфіковуватися. Такі історії про жінок, які не опустили руки, можуть бути прикладом для інших. Коли проєкт презентували студентам-мексиканцям, вони були надзвичайно вражені.
Третє, ми макетуємо книгу, до якої ввійдуть 20 історій разом із фотографіями. Це своєрідний альманах, втілення нематеріальної спадщини, у якому розкажемо про війну, презентуємо українську діаспору, культуру та націю саме через жінок, які живуть у Мексиці.
– Хто Вас підтримує у реалізації цього задуму?
– Найбільше мене підтримує мій чоловік як з самою ідеєю, так і фінансово. Бо, насправді, починати щось творче у чужій країні дуже ризиковано та відповідально. За це я безмежно йому вдячна.
А ще хочу подякувати всім українцям, які зголосилися втілити проєкт у життя. Це не лише героїні, а й фотограф, коректор, ретушер та багато інших.
– Знаю, Ви також плануєте очолити благодійний фонд! Яка його мета?
– Зараз я працюю у великій логістичній компанії Onest, у департаменті соціальної підтримки і соціального захисту. Займаюся проєктами і програмами для людей, які потребують допомоги. Мені це дуже близьке, бо моя діяльність в Україні теж була пов’язана з соціальною сферою. Я займалася соціальною політикою на державній службі, була депутаткою і відповідала за дітей-сиріт і малозабезпечені сім’ї.
І от уже у мексиканській компанії мені запропонували очолити соціальний фонд, який буде сприяти допомозі немічним та нужденним. Зараз працюємо над цим, проходимо процедурні моменти. Важливо, що у фонді буде передбачено статтю підтримки емігрантів. Це відкриє нові можливості для українських біженців, зокрема.
– На завершення нашої розмови, що хотіли б передати нашим читачам, українським жінкам?
– Українці – дійсно сильна нація. І ця сила тече по наших жилах, передається нам генетично. Щоб її відчути, достатньо згадати, хто ми є, звернутися до власного коріння!
Українська жінка може досягти неможливого незалежно від того, де вона знаходиться. Відчуйте цю міць у собі і – вперед підкорювати світ та бути прикладом для інших!

NATALIA IMAN: «THE IMAGE OF THE UKRAINIAN DIASPORA SHOULD CONFIRM THE STRENGTH OF THE NATION»

Ukrainian NATALIA IMAN was forced to escape from the war in distant Mexico. She was not only able to start a new life abroad, but also plans to create a powerful image of the Ukrainian diaspora. How will she succeed? Read in our interview about the indestructibility and strength of the nation as well as about women appeared between war and exile.

– Welcome, Natalia! The war divided the lives of all Ukrainians into «before» and «after». What did you have to face?
– On the first day of the full-scale invasion, I experienced real horror and despair. I was in my house in Vyshgorod, enemy planes were flying above me and rockets were whistling. Only in the evening I was able to reach the children who at that time were in Gostomel with their father. And then there was a long road passing by tanks and burning cars to the west of Ukraine where no shots had been fired yet. Acquaintances or strangers gave us shelter. At first there was hope that everything would end quickly and we would return home. But when it became known that my city was occupied, together with my daughters I left for Poland. Just then, I got a call from an old friend of the family – the Mexican Carlos Otero, who invited me to his place and promised to help us. So we ended up in Mexico, in his family.
– What challenges awaited you in Mexico? Was it difficult to get used to new conditions?
– Like all refugees, I experienced deep depression because it was a forced migration. In addition, there were no social programs in Mexico for Ukrainians fleeing the war. Fortunately, I was immediately offered a job in my specialty. Friends helped to send the children to school and arrange insurance.
Difficulties arose due to the language barrier, because we spoke English, not Spanish. Also, Mexico has its own peculiarities related to the mentality and safety of movement. On the one hand, Mexicans are very warm and family-oriented, love children and this helped us in quick adaptation. And on the other hand, due to the existing system of racial hierarchy, they have a high rate of anxiety among the population. There was a moment when I was afraid that someone might offend my children, and I decided to start a new life in the United States. But fate decided otherwise. In America, I met my current husband, a Mexican, and returned here again. From that time, my more stable life began. I realized that I should study the history and culture of the country I live in, get used to Mexican food and mentality in general.
– Are there similarities between the culture of Ukrainians and Mexicans?
– In fact, there are many similarities. 15 years ago, I bought a traditional Mexican embroidered shirt, and no one in Ukraine could distinguish it from our national one. It was a very big shock for me then.
Mexicans are mostly Catholics by religion. They are very religious, and hence respect for the family, care for parents and children. The national flower of Mexico is the fluffy marigold. Sunflowers are very popular. Mexicans, like Ukrainians, wear flower wreaths, make them colourful and bright. They also have a charm – a doll similar to a Ukrainian reeled doll.
There are similarities in various holidays, songs, traditional instruments, etc. Independence Day is a very big holiday for Mexicans as well as for us, because here they have not forgotten about the Spanish occupation.
– How did the idea to create a powerful, recognizable image of the Ukrainian diaspora come about?
– During the first six months of my stay in Mexico, I could not find people from Ukraine at all. That is, our diaspora (official or unofficial) simply did not exist. When I returned from a trip to America to Mexico, one such organization had already been registered here. And Ukrainians, who were scattered across the country, began to unite and help each other and the refugees. I got acquainted with the head of this diaspora and joined the cooperation. One of our projects is the rehabilitation of Ukrainian defenders and it still exists.
The problem was also that the Ukrainians who were in Mexico were somehow considered Russians. With the beginning of the full-scale invasion of Ukraine, it became increasingly infuriating. It was very difficult to explain to Latin Americans that we are different, that we have a different history and culture, despite our similar names and the same skin colour. They haven’t heard anything about Ukraine in Mexico. Instead, they knew about the Soviet Union. And they did not understand at all why the neighbouring country attacked us.
That is why I had the desire to create such a strong image of the Ukrainian diaspora, which would contribute to the recognisability of our nation.
The majority of Ukrainians in Mexico are women. All of them are strong, ambitious and, unlike emigrants of other nationalities, achieve great success. They will not ask for alms, wash toilets or sell coffee. Our women open dance studios, beauty salons, restaurants, work in powerful companies like Google. That is, they realize themselves in some profession. Therefore, the goal of the project is to show the strength of our nation through a Ukrainian woman – talented, ideological and indomitable.
– What is the idea of the project?
– In general, the project is contemplated in three stages. We found 20 women who are ready to present Ukraine, collected their stories and took pictures in national costumes and symbolic black and white ones. Art projects in Mexico are highly appreciated and always attract large audiences. Therefore, first, we plan to hold a photo exhibition of Ukrainian women’s portraits.
The next stage is the presentation of short and meaningful videos about the life stories of Ukrainian women. Some of them sought salvation from the war in Mexico. And some came here many years ago to find themselves. In fact, we inform the world about the realities in Ukraine and at the same time motivate other people for certain achievements.
For example, one of our heroines came to Mexico from Lviv during her student years. In Ukraine, her parents forced her to study economics, but she always dreamed of becoming an astronaut. In five years in Mexico, she learned the language from scratch and graduated from a pilot school. Now, together with her husband, she has two of her own planes and is developing a private pilot school. Why am I emphasizing this? Because when I came to Mexico, I really lacked the motivation to do something, to realize myself, to retrain. Such stories about women who did not give up can be an example for others. When the project was presented to Mexican students, they were extremely impressed.
Third, we are designing a book that will include 20 stories along with photos. This is a kind of almanac, the embodiment of intangible heritage, in which we will tell about the war, present the Ukrainian diaspora, culture and nation namely through the women who live in Mexico.
– Who supports you in the implementation of this idea?
– My husband supports me the most both with the idea itself and financially. Because starting something creative in a foreign country is in fact very risky and responsible. I am infinitely grateful to him for this.
And I also want to thank all Ukrainians who agreed to implement the project. These are not only heroines, but also photographers, correctors, retouchers and many others.
– I know you also plan to head a charitable foundation! What is its purpose?
– Now I work in the large logistics company Onest, in the department of social support and social protection. I am involved in projects and programs for people who need help. This is very close to me, because my activities in Ukraine were also related to the social sphere. I was engaged in social policy in the public service, was a deputy and was responsible for orphans and low-income families.
And already in the Mexican company I was offered to head a social fund that will contribute to helping the weak and needy. Now we are working on it, going through the procedural points. It is important that an item of supporting emigrants will be provided in the fund. This will open up new opportunities for Ukrainian refugees in particular.
– At the end of our conversation, what would you like to convey to our readers, Ukrainian women?
– Ukrainians are a really strong nation. And this power flows through our veins, is transmitted to us genetically. To feel it, it is enough to remember who we are, to turn to our own roots!
A Ukrainian woman can achieve the impossible regardless of where she is. Feel this power in yourself and go ahead to win the world and be an example for others!