Інна Вішневська – військова парамедикиня в «Центрі спасіння життя», який займається евакуацією поранених з фронту та допомогою цивільним
– Інно, вітаю Вас! Розкажіть, будь ласка, про той період життя, коли вирішили стати медикинею, що евакуює поранених військових?
– Перед війною, маючи базові медичні знання, працювала подологом у салоні краси. Коли почалася війна, спираючись на медичний досвід, хотіла бути корисною людям. З 2014 року, як дитячий та підлітковий психолог допомагала дітям ВПО та АТО, які перебували у тилу. Проблеми з евакуацією тягнуться ще з 2014 року, тому рішення було однозначним — йти у медицину, щоб бути максимально корисною.
– Якщо повернутися в той страшний для українців день, 24 лютого 2022 року, як відтоді змінилося Ваше життя?
– Для мене він був дуже страшним, але оскільки з війною я зіткнулася ще у 2014 році, то не мала тієї гострої реакції на все, що відбувається. Поруч зі мною були діти, тож повинна була тримати себе в руках. Хотілося бути максимально корисною. Ще у 2014 році я допомогла багатьом людям психологічно: розмовляла з ними, була поруч, допомагала заспокоїтися, прийняти правильні рішення та знайти свій шлях у житті.
– Ваша робота емоційно дуже важка, оскільки Ви щодня бачите поранених військових. Як відновлюєтеся після цього?
– Дійсно, робота у мене емоційно важка. Але я добре справляюсь з таким навантаженням. Життя навчило мене спокійно ставлюся до ситуацій, де потрібно діяти раціонально та злагоджено. До моїх обов’язків входить якісне надання медичної допомоги, підтримка та заспокоєння хлопців. Завжди кажу слова підтримки, нагадуючи, що життя продовжується. Воїни дуже мудро та спокійно ставляться до того, що з ними сталося, навіть попри молодий вік — багатьом з них лише 18–19 років. Розуміння, підтримка та турбота — три складові моєї роботи. Я відновлююся через живопис та музику. Ми з моїм напарником часто вмикаємо в машині заспокійливу музику для хлопців, щоб вони могли відпочили і на мить відволіклися від жахів війни…
– Ви втілюєте образ сильної духом української жінки. Не кожен наважиться на таку кардинальну зміну життя. Що Вас спонукало до цього?
– У 2014 році моє життя кардинально змінилося. Ми з родиною жили у Донецьку, у нас був двоповерховий будинок, власний бізнес і господарство. Там народилося четверо моїх дітей: Микита, Ілля, Тимофій та дочка Аксінія. Ми жили неподалік аеропорту, тому першими відчули на собі окупацію та бомбардування. Просиділи кілька місяців у підвалі, а потім зрозуміли, що треба виїжджати. Забрали дітей, двох собачок і поїхали на Азовське море, думаючи, що повернемося додому через місяць. Але буквально через тиждень нам зателефонували сусіди і повідомили, що наш будинок повністю згорів. Повертатися було нікуди. Оскільки мій старший син, був призовного віку, ми не ризикували повертатися до Донецька, щоб його не забрали до так званої «армії ДНР».
– Давайте повернемося до тих днів, коли життя стало іншим, а проблеми — незначними. Як змінилося Ваше життя з початком війни?
– Коли у 2022 році почалася війна, я вступила до ТРО, підписала контракт та стала військовослужбовицею. Спочатку сертифікувалася як бойовий тактичний парамедик у Києво-Могилянській академії. Згодом отримала сертифікат з медицини катастроф, бо це найвищий рівень підготовки. Потім поїхали з напарником до Барвінківського військового шпиталю, де я працювала арттерапевтом і на маніпуляціях. У вільний від роботи час малюю картини, займаюся вітражним розписом і пишу вірші. Живопис допомагає мені, і я використовую ці знання, щоб допомогти пацієнтам психологічно. Зараз мої роботи виставляються у Латвії — там представлено близько 40 картин. Я продаю картини, а виручені кошти перераховую на допомогу нашому евакуаційному екіпажу.
– Якою Ви бачите Україну після перемоги і що хотіли б побажати українцям, які зараз проживають складний період у житті?
– Я бачу Україну може і не частиною Євросоюзу, але вільною, самостійною, успішною, з власними традиціями. Нам потрібно підтримувати дружні стосунки з країнами, які допоможуть розвиватися у правильному напрямку. Не хочу, щоб доля України залежала від інших держав. Українцям хочу побажати жити і любити, незважаючи ні на що. «Лікуйте душу красою!»