Герої війни! КОСТЯНТИН ГОЛОС з Івано-Франківщини пішов на фронт з перших днів повномасштабного вторгнення, щоб рятувати життя поранених побратимів. Сапер та бойовий медик із позивним «Ліпила» не залишав передову попри численні контузії і хвороби. Костянтин загинув у бою за Україну на Харківщині після двох з половиною років безперервної служби. Про сина-героя, його особисту трагедію та мрії розповіла мама – АЛЛА ГОЛОС – незламна українська жінка, яка нині знову шукає сенс життя. Непересічну історію про ціну майбутньої перемоги читайте далі.
– Пані Алло, яким було дитинство Кості?
– Мій чоловік був військовим, за національністю – білорус. Костя теж народився там, у Білорусі. Ми часто переїздили, але зрештою залишилися жити в Івано-Франківську. Чоловік рано пішов з життя, тому сина я виховувала сама. Костя ходив у № 20 школу. Його перший вчитель був дуже схожим на Тараса Шевченка. Такий з вусами. Він допоміг адаптуватися, навчив української мови. Казав мені: «Не переймайтеся. Дітки швидко вчяться. Я не буду його виділяти». Так і сталося. Найбільше син любив літературу, англійську мову.
Взагалі з самого дитинства був метушливим, але дуже чуйним, не жадібним. У 90-ті роки нам жилося тяжко. Хтось пригостить Костика цукеркою, а він біжить і зі всіма ділиться: «Мамо, хочеш? А ти, бабусю?». Дуже добрий був…
– Ким був Ваш син за фахом? Чи встиг створити власну родину?
– Костя був радіо- і телекомунікаційним інженером. Закінчив Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу. Так сталося, що за фахом роботи не було. Трохи працював кранівником. Потім їздив на заробітки за кордон.
На жаль, власну сім’ю Костя не встиг створити. Мав цивільну дружину, з якою прожив п’ять років. Вони разом були на заробітках в Угорщині, працювали на заводі. Але раптом дівчині стало дуже погано. Лікарі діагностували у неї рак головного мозку, і за два тижні вона померла. Це сталося незадовго до повномасштабного вторгнення.
– Пам’ятаєте день, коли син пішов на фронт?
– Звичайно… Він повернувся додому з-за кордону. Дуже страждав через втрату коханої… Аж тут війна. Костю одного з перших мобілізували, бо у нього був досвід. У 2011–2012 роках він проходив обов’язкову військову службу в Севастополі. Воювати він не хотів. Але коли отримав повістку, пішов не роздумуючи. Лише сказав: «Мамо, я повернусь Героєм!»… Потім відбув навчання у військовій частині А4568, де отримав призначення бойового медика і сапера.
Пройшов найважчі бойові позиції: Донецьк, Луганськ, Лисичанськ, Бахмут, звільнення Херсону, пекельні бої у Соледарі, Куп’янську і поліг у боях на Харківщині…
За два з половиною роки служби він тільки двічі пропустив бойове завдання. Один раз йому щось важке упало на ногу, розбило палець. Він просто не міг ходити.
Костя завжди вражав силою духу та ентузіазмом. Був відданим Україні не тільки у своїх словах, а й у вчинках. За службу був нагородженим почесним нагрудним знаком «Сталевий хрест» Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Отримав звання Ветерана війни і приставлений до нагороди «За мужність», на жаль, посмертно…
– Чи розповідав Костя Вам щось про свою службу?
– Костя мало говорив, оберігав мене, бо знав, що я дуже хвилююся. Він був відповідальним, але миролюбним, добрим, завжди усіх жалів: і тварин, і людей. Тому і мав позивний «Ліпила», бо ліпив усіх, себто лікував.
Його цінували і поважали на фронті. Усього за рік Костя виріс з рядового до молодшого сержанта, а у взводі був третім командуючим. Побратими питали в нього: «Звідки в тебе стільки хоробрості?». Він відповідав: «Та я боюся кожен раз, але треба виконувати роботу, боронити неньку». Командир розповів, що Кості доводилося найтяжче. Він виконував бойові завдання на рівні з усіма, але, до всього, завжди носив із собою рюкзак бойового медика, евакуаційні носилки… Його з побратимами засилали туди, де вже ні в кого не лишалося надії… Хлопці відпрацьовували не тільки як сапери, а ще як піхота, на рівні з підрозділом «Кракен».
– Як Костя справлявся з наданням екстреної допомоги, адже він не був медиком?
– Костя дуже гарно орієнтувався у симптомах та станах, рятував життя. Я сама медик, працювала у різних військових госпіталях, тому ми інколи говорили на ці теми, він радився зі мною.
Син дуже хвилювався за кожного солдата, тяжко переживав кожну смерть… Якось хлопцю відірвало обидві ноги. Костя наклав джгут на одну кінцівку, а на іншу не було можливості – дуже глибоке поранення. Намагався зупинити кровотечу тампонами… Але, на жаль, бійця не вдалося врятувати… Дуже страждав, плакав, коли згадував про це…
– Як Ви дізналися про трагедію? Чи відчували щось лихе напередодні?
– За 2 роки 4 місяці служби з усієї їхньої саперної групи залишилося тільки троє хлопців. Серед них був Костя та його друг Андрій. Вони були разом з першого дня: поруч спали, гуртом їли. Удвох і загинули… між населеними пунктами Кислівка та Іванівка у Харківській області. Був артилерійський обстріл і прилетіло прямо до них…
17 червня 2024 року Кості виповнилося 34 роки. А через два дні, 19 червня, його не стало. Тієї ночі я прокинулася з сильною тривогою і вже не змогла заснути до ранку. Цілий день чекала дзвінка чи повідомлення від сина. Бувало таке, що він декілька днів не виходив на зв’язок. Але у мене був номер командира – не втрималася, набрала… І він повідомив, що Костя загинув о 1:00 годині ночі…
– Чи сподівалися Ви на ротацію?
– Костя був дуже терплячим. У нього було п’ять контузій. Він не спав ночами, постійно страждав від головного болю. У польових умовах підірвав здоров’я шлунку. Якось взимку отримав сильне обмороження рук та ніг, але все одно лікувався самотужки. Нікому нічого не говорив, не жалівся, не брав лікарняних. Бачив, що іншим хлопцям із важкими травмами було ще гірше.
Йому давали відпустку, але він не захотів їхати додому, відмовився. Сказав: «Мамо, мені так тяжко потім повертатися знову на війну». Замість нього на відпочинок відправили іншого хлопця, який потім привіз мені тіло сина…
– Про що Костя мріяв? Чого хотів?
– Це були звичайні мрії, як у більшості хлопців. Він дуже хотів жити, створити сім’ю, мати дітей, відчути себе батьком…
– Пані Алло, як Ви себе почуваєте? Хто Вас підтримує?
– Спершу переживала великий шок. Не могла ні пити, ні їсти. Зараз плачу і все… Адже нічого вже не можу змінити… Поруч зі мною моя старенька мама, їй вже 85 років. Пам’ятаю, як вона сказала: «Краще б ти, онучку, приїхав на мої похорони, аніж я тебе маю ховати». Її треба доглядати, тому намагаюся триматися.
Також у мене є донька, зараз вона при надії. Як би тяжко не було, але буду жити заради онуків.
Дуже багато людей прийшло попрощатися з Костиком: його друзі, однокласники, одногрупники. Сусіди дуже відгукнулися на мою біду. Всю дорогу вистелили квітами, стояли на колінах, зустрічали мого хлопчика, в останній путь проводжали… (плаче – ред.)
– Що у Вас на серці зараз, пані Алло?
– Я не можу вам передати словами, який це біль – ховати власну дитину… Від усієї душі хочеться, щоб скоріше закінчилася ця війна, щоб хлопці припинили гинути…. Мрію, щоб наша Україна скоріше перемогла, відбудувалася, залікувала всі свої рани. Як хотів мій син… Щоб його смерть, як і загибель тисяч таких як він, не була даремною…
facebook: Алла Антощенко
facebook: Elena Golos Sheyn
instagram: sheynelenagolos