Яскрава, талановита, надихаюча та сповнена оптимізму! Все це про українську художницю та поетесу – ТЕТЯНУ РИБАР. Неперевершена майстриня слова і пензля поділилася з нами власними літературними трансформаціями, розповіла про важливу волонтерську місію та діяльність у літературно-мистецькому музеї Мукачева. А ще відверто зізналася, як ставиться до музики свого не менш знаменитого сина! Читайте про все це у нашому інтерв’ю.
– Пані Тетяно, неймовірно раді нашому знайомству! Творчість – це спосіб Вашого життя, чи не так? Пригадаєте, коли вперше проявився Ваш поетичний хист?
– Творчість – це дійсно спосіб життя, який наповнює його змістом, сенсами. Це шлях, яким мені цікаво йти, і він не завжди легкий. Це уміння бачити. Спроможність синтезувати ідею, а головне – зуміти втілити її. При тому насолоджуватись, проживати багатий спектр емоцій, вражень. Творчість – це як мисленнєва, так і інтуїтивна робота, коли ти постійно отримуєш нові досвіди і навчаєшся давати собі з усім цим раду, застосовувати, генерувати. Важливе не тільки задоволення від цієї роботи. Бажано отримувати винагороду в найрізноманітнішому еквіваленті.
Моя творча стежка бере початок десь у ніжній юності, коли раптом почали заримовуватись рядки про кохання, про дружбу, про красу моїх рідних Карпат… Це були перші несміливі кроки, котрі розсіялися, розгубилися на шляхах і перехрестях, а згодом і забулися. Життя, як відомо, пропонує свою гру. Тож по-справжньому, свідомо до поезії я повернулася вже зрілою. Літературні об’єднання, конкурси, альманахи, перша збірка, друга… презентації, інтерв’ю, зустрічі з читачами, врешті вступ до Національної спілки письменників України… Усе це було пройдено. А як інакше?
– Як Вам дається поезія з початком повномасштабного вторгнення? За яких обставин пишете зараз?
– З початком повномасштабного вторгнення ми усі переживали стрес і страх, а тому було не до віршів. Майже рік не писалося нічого. Потреба говорити про пережите і переосмислене в поетичній формі з’явилася пізніше, і це болісна поезія. Я обережна з цією темою, бо вважаю, що правду може написати тільки той, хто пережив ці страшні події. Наш регіон порівняно спокійний, громада зосереджена на волонтерській діяльності. Проте не можна переоцінити вклад наших воїнів-земляків у перемогу над ворогом. 128-ма окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада – один з найвідоміших та найдосвідченіших підрозділів Збройних сил України. Від початку агресії рф у 2014 році закарпатські штурмовики були в найгарячіших точках Донбасу.
– Ви авторка багатьох поетичних та прозових збірок. Чи плануєте випустити нову найближчим часом? Про що?
– Є нові тексти, їх ще недостатньо для повноцінної збірки. Тож даю собі ще трохи часу, не поспішаю. Але є бажання до кінця року завершити і видати. Чорне і біле, світло і пітьма, добро і зло, правда і брехня, мить і вічність, час і буття, життя і смерть… Ті сенси, які переповнюють душу, які перевернули мій світ, де закінчується один відлік і починається інший, новий. Усім цим пройнята поезія. Усе просто і усе складно. Але потрібно рухатись далі, залишаючись оптимісткою.
– Як художниця Ви пишете дуже яскраві та наповнені сенсами картини. Розкажіть більше про Вашу техніку, образи полотен?
– Моє щастя в тому, що я можу перемикати увагу з поезії на живопис. Скажу так…. Поезія – моя душа, живопис – моє серце. Головнішого тут немає. Як будь-який митець, я у пошуку. Постійному. Присутнє стабільне невдоволення і це добре. Бо є стимул. Важливе завдання для художника – знайти свою манеру, тобто бути впізнаваним. Над цим б’ється кожен живописець. Зараз я різна, і мені це теж подобається. Та пошуки не припиняються. З радістю відгукуюсь на пропозиції взяти участь у пленерах. Було їх чимало, в тому числі й міжнародних. Цьогоріч планую дві виставки. Напружено готуюсь. Анонси будуть трохи згодом.
– Колись Ви сказали, що через малювання, можете забути про час! Як далеко заходили?
– Легко працювати, коли це твоя улюблена робота, справа усього життя. Тоді години дійсно збігають непомітно за мольбертом. Занурюєшся в процес і втрачаєш відчуття часу. Добре це чи погано – не знаю, але знаю, що неймовірна втома опісля – солодка, а відпочинок – дійсно заслужений.
– Знаю, усі Ваші полотна продаються, а відсоток від продажу Ви передаєте на підтримку ЗСУ?
– На початку війни були благодійні проєкти більш вдалими. Переважна більшість зацікавлених активно включалися у благодійні акції, заходи. Зараз таке враження, що люди втомлені. Але ми всі розуміємо, опустити руки – означає програти. А тому треба продовжувати працювати і донатити, вірити в перемогу.
– Також Ви співзасновниця Мукачівського літературно-мистецького музею. І саме там регулярно влаштовуєте арт-терапію для людей, які були змушені покинути рідний дім через війну. Розкажіть більше про це.
– Вважаю, ідея створення у Мукачеві літературно-мистецького музею вдала, бо ж будь-яке намагання підносити українську культуру, а тим більше поповнювати її спадщину, пропагувати, залучаючи молоде покоління до збереження набутків минувшини, завжди цінно. Ми зобов’язані знати власну історію, зрештою, ми самі є творцями сучасної історії. Адже це так цікаво. На базі музею проводяться різноманітні творчі заходи, презентації, зустрічі. Проводить свою роботу центр дозвілля за спеціальною програмою для внутрішньо переміщених осіб. Музей постійно поповнюється експонатами. Наш край багатий на автентику. Це добре збережені культурні звичаї, традиції, якими послуговуються у побуті, які так полюбляють наші гості. Отож, роботи непочатий край.
– Як ставитесь до сучасної музики? Зважаючи, що Ваш син – Ігор Рибар – гітарист і співзасновник популярного музичного гурту «Без обмежень»?
– Музика як і спорт чи наука, як будь-яка сфера, представляє Україну, свій народ у світі. А тому важливо, що вона транслює. Відмова від російської музики спонукає звернути увагу на своє, українське. І зараз для більшості артистів – це свідомий вибір. Ми бачимо багато яскравих, сильних гуртів і розуміємо скільки втрачено в минулому. Гурт «Без обмежень» визначив своє місце і роль у творчості давно і їхня цінність саме в тому, що, починаючи активно гастролювати українськими містами ще з 2014 року, вони завжди були патріотично налаштованими і несли українське слово, українську ідею в усі куточки нашої держави. І сьогодні цінність концертів у тому, що їх творча діяльність, їх музика дає надію, допомагає переживати важкі моменти і не тільки. Хлопці зібралися навколо ідеї допомоги Збройним Силам України фінансово і їм це дуже потужно вдається.
– Які надії покладаєте на цей рік? Що хотіли б побажати нашим читачам?
– Найбільша моя надія на те, що правда переможе. Врешті-решт, світ не може так змаліти, щоб допустити інше. Хочеться дочекатись довгожданої перемоги. Хочеться повернутися до мирного життя, почати спокійно працювати, розвивати свою державу, мріяти. Українці не просто мають право на існування, ми заслуговуємо на якісне, щасливе життя, на повагу і авторитет у світі. А тому бажаю нам вірити в ЗСУ, в себе, у нашу сильну, незламну українську націю. Гордімося собою і Слава Україні та усім її героям!
мені хочеться прокидатися там
де обіцяють тихе бабине літо
де немає сирен а перестиглі соняхи
не нагадуватимуть випалене село
де не треба блукати
містами-привидами у снах
і не дивитися на розбиті міста
як на сон
де не потрібна тривожна валіза
в якій зміна речей
перепаковується під пору року
по колу
мені хочеться прокидатися
від дитячого гамору за вікном
від дзвінких голосів
червонощоких молочниць
на старих скрипучих велосипедах
чути монотонний стукіт коліс
з привокзальних околиць
що колись так вабив
у таємничі подорожі
мені хочеться залишаючи свій дім не оглядатися
цілуючи рідних не захлинатися
від багатослівного мовчання
мені так мало хочеться як колись
і так багато як ніколи
що знають кулі про життя
що знають про любов снаряди
хіба можна їх навчити відчувати милувати любити
хтось знов не добіг до укриття
хтось знову не встиг прокинутись
хтось не промовив важливих слів
і тепер носитиме їх як скарб довіку
серце переповнене бомбосховище
розум переповнена ріка
але цієї води замало щоб загасити вогонь
минуле життя як прискорена
кінозйомка:
бабуня розповідає казку
мама наливає молоко
бубнявіють айстри
батьку що чинити коли страшно
а я вже давно не маленька
тепер я дерево що росте
над прірвою
тепер я мушля викинута морем
тепер я вулиця по котрій ходять внутрішньо переселені особи
тепер я знаю що мовчання
не завжди золото
а зволікання – міна уповільненої дії