Відома психотерапевтка та кризова психологиня із Сумщини – СНІЖАНА КЛОЧКО – вимушено покинула рідний дім з початком повномасштабного вторгнення. Попри це, вже понад два роки продовжує займатися справою свого життя та активно підтримує українських біженців в Європі, які опинилися у скрутному становищі. Своєю історією та професійними викликами сильна жінка поділилася у нашому інтерв’ю.

– Вітаємо, Сніжано! Війна змінила Ваше життя на 180°, але не змогла зламати. Зараз Ви перебуваєте за кордоном і активно допомагаєте українським біженцям. Що пережили на шляху до цього?
– Вторгнення російських окупантів на територію України змусило мене з родиною переїхати до Італії. Моє рідне місто розташоване на кордоні з рф і вже у перші години початку повномасштабної війни російські танки пересувались поблизу нашого будинку…
Перший час було дуже важко передусім морально. Чужа країна, люди, мова. Хвилювання за свою батьківщину, своїх рідних і друзів.
– Як Вам вдалося адаптуватися у нових умовах?
– На допомогу прийшла робота. В Україні я понад 20 років працювала психологом. Досвід у суїцидологічному відділенні психоневрологічного диспансеру та на гарячій лінії «Телефон Довіри» навчив мене швидко реагувати на реакції гострого горя та допомагати людям виходити з кризових станів.
Консультуючи людей в реанімації після невдалих спроб суїциду, я намагалась повертати їм віру в життя і допомагати шукати нові сенси. Це була непроста робота, але я вбачала у ній свою місію. Також мала практику як приватний психотерапевт у системно-сімейному напрямку. Це інша сфера та геть інший досвід роботи з парами та дітьми.
В Італії мені запропонували працювати психологом з українськими біженцями.
– З якими психічними станами Вам довелося зіткнутися у роботі за кордоном?
– Звісно, більшість людей поступово адаптувались, почали вчити мову, знаходили роботу. Але є категорія людей дуже травмована, з пережитим досвідом втрати дітей чи батьків, з жахливими історіями евакуації під обстрілами. Люди, домівки яких зруйновані і їм нікуди повертатися. Жінки, чоловіки яких захищають країну. Це сумні історії про кохання, розлуку, тривогу і віру.
Окрема категорія – це діти та підлітки. Втрачене дитинство, неможливість повноцінного навчання, неможливість мати окрему кімнату (що так важливо для підлітків). Майже всі пережили досвід булінгу в школах і не завжди були захищені.
Спілкуючись на супервізіях з колегами та аналізуючи попередній досвід, маю зазначити, що приблизно 20–30 років назад ми мали покоління дітей, які залишились без мам (бо ті виїхали на заробітки до Італії). А тепер матимемо покоління дітей, які залишились без тата в прямому і переносному сенсі. Це ще одна національна трагедія, масштаби якої годі й уявляти.
– У чому полягає Ваша місія нині як психологині? Чим можна зарадити у таких непростих випадках?
– Вислухати, емоційно підтримати, посумувати чи порадіти разом. Коли людині погано, активне вислуховування має велике значення. Створити простір, де люди можуть спокійно і вільно розповісти про тривоги, пережитий стрес, негативні емоції. Не можна людину залишати з пережитим на самоті, бо її травма може тільки поглибитись і призвести до панічних розладів та погіршитись до депресивного стану.