У своєму рідному місті наш гість – ВАДИМ ВАСИЛЕВСЬКИЙ, керуючись любов’ю до спорту, запустив неабияку хвилю популярності бодибілдингу. А втративши домівку через війну, не опустив руки. Сьогодні пан Вадим має визначні для себе та України звання та нові цілі. Він виховує справжніх спортсменів зі стрижнем, які не один раз принесли нашій країні визнання та золоті медалі на міжнародних аренах. Далі історія чотирьох кратного чемпіона світу та чемпіона Європи з Луганщини.

– Вадиме, Ви Заслужений майстер спорту України та Заслужений тренер України, маєте найвищі спортивні відзнаки. Більшість Ваших досягнень були набуті в найважчі часи для нашої країни. Поділіться як вдалось не зупинитись та рухатись до своєї мрії попри перешкоди?
– Дійсно, так сталось, що свої найголовніші здобутки «Заслужений майстер спорту України» та «Заслужений тренер України» з бодибілдингу я отримав після повномасштабного вторгнення російської армії на територію України. Але шлях до цих відзнак був дуже довгий.
Мій спортивний шлях розпочався задовго до першого виходу на сцену. Тренуватися я почав з 1994 року, коли мені було всього лише 13 років. Спорт захоплював мене й дуже скоро став важливою частиною життя. У 2001 році я вперше вийшов на змагання з бодибілдингу Луганської області.
Вибір професійної діяльності для мене був очевидним. Незважаючи на свій вік, я мав непогані знання в тренувальному процесі та чітке розуміння, що хочу цими знаннями ділитись з іншими. Здобуваючи освіту за фахом фізичної реабілітації, паралельно я відкрив тренажерний зал у школі, в якій колись навчався. Це був зал для молоді, де вони могли тренуватись безплатно. Я бачив в цьому свою місію – залучення молоді до здорового способу життя. На базі цього залу почав готувати атлетів на змагання та за декілька років отримав неофіційний статус найкращого тренера Луганської області. Паралельно з тим йшов до своєї першої мети та у 2008 році став чемпіоном України.
– Вадиме, а як Ви та родина «зустріли» війну в Луганську?
– Для мене та моєї родини війна почалась у 2014 році. Тоді в мене народився довгоочікуваний син та підростали двоє доньок… Ми облаштували власне житло. То був дім, про який ми мріяли з дружиною. Та лише в одну мить ми повинні були усе це залишити, схопивши лише дві валізи.
Починати життя «з нуля» в 33 роки, коли ти багатодітний батько, а наймолодшій дитині тільки виповнився рік – важко. Та я навчився дуже швидко приймати рішення. Коли позиція чітка, а погляди тільки в сторону твоєї рідної країни, ніяких «полумєр» не може бути. Протягом декількох годин було прийнято рішення їхати у столицю.
Зараз складно згадати хронологію перших місяців на новому місці. Все пройшло під знаком «пошук». Пошук житла, місця роботи, клієнтів, навчальних закладів для дітей, нових цілей…
Але спортсмени – це люди, які готові до будь-яких викликів.
– Якими були Ваші подальші кроки?
– Я вирішив почати з нагадування про себе, як про чемпіона. Для мене було важливо вийти на сцену представником саме Луганської області. На той час я та мої земляки відчували дискримінацію через географічну приналежність до Донбаського району. Декому здавалось кращим вибором про це не заявляти. Але тільки не для мене. Так я підтвердив своє звання «Чемпіон України».
Починаючи з 2018 року почав займати свої стійкі позиції. Я отримав пропозицію обійняти посаду президента Луганської області з бодибілдингу та фітнесу. Це мені дало можливість займатись організаційними питаннями, щодо розвитку спорту серед спортсменів нашої області. Виступив на чемпіонаті світу в новій категорії «Класик фізик» – моя яскрава перемога. В цей же рік виступив в категорії «Змішані пари» й знов здобув золото. Завдяки цим перемогам я отримав визнання «Найкращого спортсмена України 2018 року». А мої вихованці, все більше поповнювали скарбничку України золотими медалями. Саме так я у 2019 році отримав призначення тренера національної збірної з напрямків: змішані пари, класик фізик, чоловічий фітнес та класичний бодибілдинг. Тоді я ще навіть мріяти не міг, що мої вихованці як дівчата, так і хлопці, ще не раз будуть чемпіонами світу та Європи, та здобудуть для України не одну абсолютну перемогу.
– Зараз багато питань стосовно того, чи повинні спортсмени продовжувати свою кар’єру та таким чином підтримувати імідж нашої країни, чи все ж таки хлопці більш потрібні в ЗСУ? Наскільки зараз важливо, щоб спортсмени продовжували виступати на міжнародних змаганнях?
– З початком повномасштабного вторгнення український спорт зазнав великих втрат.
Серед спортсменів чимало Героїв, які віддали своє життя за вільну й незалежну Україну. Багато дівчат спортсменок були змушені залишити країну, рятуючи дітей. Але спортсмени – це в першу чергу громадяни своєї країни. Ми бачимо та знаємо особисто, скільки спортсменів займаються волонтерською діяльністю. І ми з дружиною не виключення.
То ж боронімо нашу країну по всім фронтам!