У серпні незалежній Україні, як і Христу – 33 роки. Наша держава – на Голгофі політики, між минулим і майбутнім, правдою і брехнею, реальністю та ілюзіями, збирає плоди своїх пошуків, метань, виборів, спроб і помилок.
Доля нашого гостя багато у чому схожа з історією України, сповнена величі, драматизму, трагізму і випробувань. Наш гість сьогодні – ерцгерцог Австрії, державний, політичний та громадський діяч – ФРАНЦ ВОЛОДИМИР ФОН ГАБСБУРГ-ЛОТРИНГЕН. Про життя та діяльність великого українця, його вагомий внесок у прискорення майбутньої перемоги читайте в ексклюзивному інтерв’ю.

– За 23 роки у нас в гостях було багато відомих, знайомих, популярних людей, але представник імператорської династії – вперше. Володимире, як Ви стали Габсбургом і чому Ви тут, в Україні, а не в ЄС?
– Так склалася історія, моє життя та доля. Я народився в СРСР, у Криму, і довгі роки носив прізвище Смирнов. Мої батьки загинули в автокатастрофі, коли мені було три роки. Після їхньої смерті мене виховувала бабуся – відома у Криму лікарка-гінекологиня.
Я був громадянином СРСР, за секретним указом Л. І. Брежнєва – громадянином Угорщини. Коли Україна стала незалежною, довелося обирати… Так Володимир Смирнов став громадянином України: закон подвійне громадянство не дозволяє. Але взяти прізвище мами ні історія, ні політика вже не заважали. Так я, не без бюрократичної тяганини, повернувся до своїх джерел. Жити треба своїм життям і прожити треба своє життя. Я вирішив зробити це в Україні: що моє, то і моє.
Мені 46 років. Україна, Австро-Угорщина, Габсбурги мають багато спільного, чим можна пишатися, що потрібно продовжувати: у новому столітті, світопорядку, нових реаліях.
– Що відчуває Франц Володимир, коли пересувається колишньою Австро-Угорщиною, Європою?
– Думок, почуттів багато, ніби потік історії несе мене, вирує в мені… Але коли доторкаюся до того, що залишили Габсбурги у світі, Європі, Україні, відчуваю гордість, вдячність, відповідальність… Наступного року, наприклад, 150 років Національному Чернівецькому університету, збудованому за Указом імператора Франца Йосифа. Це пам’ятник ЮНЕСКО, на кожній цеглинці якого – історія часу, держави, культури, освіти, багатьох поколінь людей, які вчили й вчилися в ньому… Люди пам’ятають, цінують, із вдячністю говорять про Габсбургів, які залишили в історії свій глибокий слід, що не вдалося стерти, зруйнувати.

– Розкажіть більше про себе: освіту, роботу?
– Так вийшло, що у дитинстві я одночасно навчався у двох школах – в Криму та в Угорщині. Постійно їздив. Потім здобув вищу освіту за спеціальністю соціолога-менеджера, а згодом вивчав політичну конфліктологію та соціологію конфліктів.
Перша моя робота була на підприємстві «Фотон» – Сімферопольському заводі телевізорів. Там пройшов кар’єрний шлях від слюсаря-складальника до заступника директора дочірнього підприємства.
Також працював у Раді міністрів Автономної Республіки Крим, у Верховній Раді України, був помічником ексміністра КМУ Анатолія Толстоухова. Працював начальником відділу ведення реєстрів у ДП «Енергоринок». До початку повномасштабного вторгнення обіймав посаду президента Міжнародного Європейського Університету.
У своєму житті та діяльності я керуюся правилом ведення добрих та порядних стосунків. Вважаю, що важливо мати власний погляд і вміти його відстоювати. Так мене виховав дідусь. Всі розуміють, що династія Габсбургів – це тисячолітня історія правління Європою і велика особиста відповідальність.
– Чим захоплюється нащадок монаршої династії? Чи є у Вас хобі?
– Я нумізмат. Ще від моєї прабабки – Єлизавети Романової – мені дісталась колекція царських монет.
Ще захоплююсь фотографією. Роблю світлини прямо на телефон, люблю підбирати ракурс, підсвітку. Якось їхав Італією і спіймав на камеру дивовижної краси хмари – ніби янгольські крила. Вийшло цікаво. Взагалі, всі друзі та знайомі дивуються, як я вдало закарбовую на фото природу, людей, архітектуру тощо.
– Відомо, що Габсбурги – католики, а Ви…? Історія, політика якось вплинули на Ваш вибір віри?
– Скоріше вирішили його за мене. Мама хотіла, звичайно, щоб і я був католиком, але після трагедії дорогою до Будапешта, ми з бабусею ходили не до католицького храму, а до православного… Я – православний. Це відомо у Ватикані, Австрії, Угорщині, Україні.
Головне – вірити, молитися Богу і будувати храм у собі, а не слідувати кон’юнктурі політики в історії та релігії. З Богом треба в серці жити. Благими справами Богу, світу, людям служити.
– Торкнемося теми війни. Така людина, як Ви, не може і не повинна дивитися на те, що відбувається, і чекати, коли і як усе вгамується, вляжеться само собою?
– Ви маєте рацію, всі війни – світові, локальні, столітні, бліц, класичні, гібридні, проксі – починалися і закінчувалися людьми за столом переговорів.
І ця війна воєн минулого за майбутнє не буде винятком. Головне у ній – не перейти червоні лінії. Вона вся в них, а лінії – це життя і смерті людства. Бог, Світло, Добро повинні перемогти Диявола, Темряву, Зло… Для цього я намагаюся допомагати Україні тим, що в моїх силах, займаючись гуманітарною допомогою. Завдяки підтримці Габсбургів, Угорщини, Австрії, Німеччини та інших держав, міжнародних організацій, моїх друзів, в Україну прийшли десятки тонн гуманітарних вантажів, яких потребують військовослужбовці, поранені, переселенці, дорослі та діти. Розв’язане питання про постачання тролейбусів з Угорщини для Києва. Сподіваюся, це станеться найближчим часом.
Майбутнє України – головна тема моїх зустрічей за кордоном як для Габсбурга – громадянина України.
Майбутнє України хвилює весь світ. Переконався в цьому, перебуваючи останнім часом у Польщі, США, Угорщині, Ватикані. Ми прийдемо до переговорів, перемир’я, миру, який, дасть Бог, не виявиться короткими канікулами між війнами, як це постійно було в історії.
Український народ заслужив право мати свою державу, мову, історію, культуру. Його не можна підкорити, його не слід силоміць тягнути в різні формати, координати… Україна – міжцивілізаційний міст, дорога, якою повинні пересуватися цінності життя, миру, розвитку, демократії, що відкривають обрії майбутнього, а не спадщина кривавого минулого, яка штовхає людство у прірву…
– Знаємо, Ви власноруч розвозили гуманітарну допомогу постраждалим від війни. Як це було? Які людські історії не залишили Вас байдужим?
– Коли звільнили Чернігів, ми якраз отримали велику гуманітарну допомогу з Португалії. Це були харчові продукти, зокрема консерви, цукор, рис і багато оливкової олії. Поїхали до людей, побачили на власні очі у яких тяжких умовах вони знаходились. Підійшла бабуся і спитала, що то таке у пляшці. Я відповів:
– Оливкова олія.
– А я за неї кошти винна? – перепитує і дивиться на мене.
 – Звісно, що ні! – відповідаю їй.
– Боже, я її в житті не куштувала… – додала вона.
У той момент у мене всередині все перевернулося. Я взяв ящик з тією оливковою олією і віддав їй. Досі з глибоким сумом пригадую цю історію.
– Які надії Ви пов’язуєте з нинішнім роком? Що побажаєте нашому журналу?
– Цей рік має поставити велику крапку у цій війні. Насамперед повинні припинити гинути люди як військові, так і цивільні, жінки, діти… Я все це бачив. Як окупанти стріляли по автобусу із білим прапором і написом «діти». Це справжня дикість.
Маю надію, що Європа консолідується до якоїсь принципової позиції й знайде дієві важелі впливу на переговорний процес. Ми повинні пройти по лезу ножа так, щоб не спаплюжити пам’ять наших загиблих героїв.
Хочу подякувати команді вашого журналу за те, що несете потужний добрий імпульс для всіх. Бажаю сталого розвитку і великого руху вперед!

facebook: Франц Владимир Фон Габсбург-Лотринген (Franz Vladimir von Habsburg-Lothringen)