ВІКТОРІЯ ЛАНІАКЕЯ – талановита поетеса, чиї твори зачаровують глибиною почуттів, витонченістю рими та щирістю емоцій. Її вірші – це не просто слова, а справжня симфонія душі, що змушує співпереживати, відчувати та розмірковувати. В ексклюзивному інтерв’ю для нашого журналу Вікторія поділилася своїми думками про поезію, джерела натхнення та те, як війна змінила її творчість.
А ми у темряві не згаснем,
Як то бажає «щирий» кат,
Нас народила мати в ясла,
В нас дух з фаранду, мов булат.
І очі – Толіман Центавра,
У грудях – Всесвіту зоря,
Шумлять козацькії литаври,
Лунають твори Кобзаря.
За діда-прадіда на конях
І воля з вітром у сідлі,
Надія, віра в сивих скронях
І кров ворожа у землі.
На щастя-долю вишивала
Нам ненька білі рушники,
Ми знаєм, що таке навала
І замогильнії круки.
Співочу мову солов’їну
Плекають річки гомінкі,
Ми маєм в серці Україну
Сьогодні, вчора, на віки!
– Вікторіє, Ви дуже цікава особистість. Скажіть, коли Ви розкрили в собі талант до написання віршів? За яких обставин? Які події власного життя надихають Вас сьогодні?
– Радію з приводу знайомства з Вашим журналом. Дякую за запрошення! Все в цьому світі не випадково – зустрічі, люди, події життя, всі народжуються для здійснення якоїсь мети. Ще з самого дитинства в мене були кумедні віршики, які смішили рідних. Зараз з гумором сестра називає їх «Ланіакея рання». В школі та університеті для мене було не складно написати римований сценарій, але це все було, ніби граючи.
Звісно, кохання в підлітковому віці заговорило в мені біль оформленими римами. І вже понад 20 років я, пропускаючи радощі й смуток через серце, виливаю слова на папір. Кажуть, що поет повинен бути нещасним, щоб гостро торкатися словом сердець інших. Але усі найсильніші почуття, хай то буде кохання, щастя, горе, відлунюють в душі рядками. Народження сина, смерть мами, війна, тлінна метушня існування…В усьому можна знайти зернину натхнення й вдягти почуття у вірші.
– А хто з великих класиків чи сучасників надихає Вас на створення такої неймовірно витонченої поезії?
– Поезія Тараса Шевченка завжди була у нас вдома. «Катерину» я змалечку цитувала у своїй голові й чула глибину, яку ще не могла цілком зрозуміти. Леся Українка своїми творами гойдала та захоплювала витонченістю. Відвертість Василя Симоненка, талант Франка, Стуса, Сосюри формували в мені любов до поезії. Ліна Костенко – на моєму робочому столі. Сергій Жадан, Юрій Іздрик постійно лунають в аудіо замість пісень. І, звісно ж, без Данте Аліг’єрі, Гете, Гейне, Байрона, Шекспіра, Емілі Дікінсона та Єсеніна я не уявляю себе.
– Поезія – це не тільки про мистецтво. Це про спосіб висловлення думок, про засіб до пізнання світу. Що Вам особисто дарує поезія, мистецтво слова?
– Поезія для мене – молитва душі, закодовані почуття, які кожен бачить зі своєї площі розуміння через концентрацію емпатії. Невідомо, коли з’явився перший вірш, але молитви, ніби, існували завжди. Народні пісні лилися з покоління в покоління.
Поезія для мене – це Всесвіт. Тягнучи за ниточку натхнення, можна торкатися зірок, чути шепіт хмар, розуміти природу й невіддільну від неї людину. Я відчуваю себе інструментом для змалювання тонкощів почуттів цього світу. І за кожен вірш я дякую, тому що для мене це велике диво та щастя чути його від Всевишнього.
– Скажіть, як змінилась Ваша поезія після початку повномасштабного вторгнення в Україну? Чи допомагає вона Вам долати часи смутку, відчаю?
– Моя війна вже триває 10 років. Обставини змусили мою родину покинути все та шукати іншої долі, аби тільки бути на своїй землі, а не в окупації. На початку повномасштабної війни біль та розпач руйнували все в мені. Я не могла повірити у жорстокість та жагу смерті агресора. Спостерігаючи, як руйнуються міста, села, долі та життя, я зрозуміла, що ми всі повинні боротися тим, чим можемо. В мене є слово, і я буду казати на весь світ про вторгнення загарбників на нашу землю. Я буду казати стільки, скільки я зможу всім і їм також, щоб вони знали, що ми боремося однією великою родиною за свою Батьківщину. За час війни в мене з’явилося багато віршів та відео присвячених цим подіям. Планую видати наступну збірку поезії воєнного часу.
– Вікторіє, на що взагалі здатна поезія у Вашому розумінні? Чому людству варто звертатись до віршів частіше, аби наповнювати душу прекрасним?
– Захоплююся словами Леонардо да Вінчі: «Поезія – це живопис, який чують…» Вірші народжуються наодинці із собою, але звертаються до мільйонів. Вони плекають кохання, згадують минуле, плачуть та радіють, направляють на правильний шлях, формують майбутнє, ніби добра афірмація, і ніколи не забувають про минуле. Підтримують та дають наснагу на життя, роблять нас незламними та сильнішими. Все навколо можна оспівати словом, огорнути красою рими та надати незабутності моменту. В час розвитку інформаційних технологій людина поринає у віртуальний світ, залишаючи навколишню красу. Поезія – один з видів мистецтва, який торкається душі. Нагадаю, що ми є Всесвіт, який навколо і в нас самих.
– Який зі своїх віршів Ви б хотіли присвятити українцям?
– Всі мої вірші написані з великою любов’ю до своєї землі та людей. І кожного я хочу підтримати й надати сили. Це моє призначення – бути поруч серцем та словом зі своєю Батьківщиною.
050 810 09 68, 093 568 84 40
@laniakeya1
facebook:Ланіакея Вікторія Поезія
instagram:viktoriia.valeriia