Історія життя СВІТЛАНИ СТАРОДУБ, її шлях до відновлення здоров’я сина, створення благодійного фонду, волонтерська діяльність за часів повномасштабного вторгнення та незламність духу здивують кожного. Залишаючись у своєму невеличкому селищі з прикутим до ліжка сином, разом з подругою вона продовжувала допомагати тим, хто вижив на деокупованих територіях. Друзі, долучіться до нашої бесіди та приєднуйтесь до таких незламних українок, як наша гостя.
– Пані Світлано, вітаємо. Почнімо з роботи Вашого фонду. За яких обставин він був заснований?
– Вітаю. Почну з початку. Я мама дитини з ДЦП підгрупи А. І тут наголошу на двох важливих аспектах. Більшість людей вважають, що причина виникнення ДЦП криється в батьках: чимось зловживали, не так виношували, не так годували тощо. Разом із тим в Україні немає такого поняття, яке визнає, що причина ДЦП в роботі, а саме в помилках лікарів.
Коли діагноз нашої дитини підтвердився, ми почали думати, що з цим робити. Ми звертались до усіх можливих лікарів, робили усі можливі операції, прагнучи поставити сина на ноги. Але так сталось, що одна з операцій зіпсувала наші намагання. Син став повністю прикутим до ліжка та постійно відчував біль. Так почалось найтяжче у моєму житті випробування.
Втративши усі збереження (вклавши їх в операції), я зверталась до людей по фінансову підтримку, аби допомогти синові. У відповідь чула тишу, і тоді подруга порадила мені зробити усе юридично, щоб отримувати допомогу та мати змогу звітувати за процеси. Саме так разом з Марією Ткаченко ми й заснували фонд «Місце під сонцем – ти не один».
– З перших днів великої війни Ви допомагаєте українцям. А яка Ваша особиста історія?
– Я прокинулась, так само як і всі від жахливих вибухів. До останнього думала, що це помилка, що за кілька годин усе скінчиться… Але не сталось.
Моя історія в тому, що я мешкаю у Білогородці, яка за часів другої світової війни була форпостом Києва. Таку саму роль селище зіграло й цього разу. Вже до вечора 24 лютого усі ЗСУ, що зайшли до селища казали прямим текстом, кожен житель має покинути місцевість.
Але в мене не було навіть думки, що я маю покинути свій дім. Я доглядаю дитину, прикуту до ліжка та стареньку мати, тому ставила собі лише запитання, чим можу допомогти людям, що залишились. Тож дім покинув лише мій чоловік, вступивши до лав ЗСУ.
– Повернемось до фонду. Розкажіть про основні напрямки його діяльності.
– Головне, на що ми спрямовуємо свої зусилля – допомога діткам, які прикуті до ліжка або мають інвалідність. За багато років існування фонду ми відпрацювали та створили безліч неймовірних, цікавих та корисних програм. Серед них були й дуже масштабні заходи для діточок та їх сімей.
Якщо про найпотужніший, він відбувся вже за часів великої війни, коли ми відвідали Бородянський інтернат після деокупації для його відновлення. І скажу відверто, це невимовні відчуття. Тому ми діставали та привозили до Бородянки абсолютно все, що могли знайти.
– Яка історія підопічних вразила Вас особисто найбільше?
– Історії довоєнні та повоєнні різняться. Хтось став на ноги, хтось позбавився болю, хтось успішно реабілітується. Повоєнні ж історії не менш вражаючі. У мене великий жах викликала сама Бородянка після деокупації.
Ми були одними з перших волонтерів, хто привозив людям продуктові та гігієнічні набори. Люди виходили до нас зі зруйнованих будівель з тремтячими руками без віри у те, що про них хтось згадав. Питаючи, чи українці ми… Історій, що вражають, безліч, і кожна з них про біль, відчай, страх…
– Світлано, а чого на сьогодні Ваш фонд потребує найбільше?
– Звісно, в нас є поточні потреби для діточок: ліки, підгузки, кімнати спілкування тощо. Та головне, чого ми прагнемо, аби нас почули громадські організації на державному рівні. Ми прагнемо створювати повноцінні ребцентри. Бо операція, наприклад, це лише 10–20% шляху до одужання або ж просто покращення стану. І саме потужна довготривала реабілітація необхідна таким діткам. А ще нам потрібні донати, аби ми могли забезпечити всі потреби цивільних та закрити усі збори для військових.
– Дякуємо, Світлано, за Вашу відданість. Знаємо, що минулого року Ви отримали нагороди. Чи є серед них особлива?
– Ми ведемо діяльність не заради нагород. Звісно, вони приємні і мотивують нас. Особливих немає, є неочікувана відзнака з Закарпаття «Золоте серце України». Я ще раз наголошу, наше головне досягнення – щоденна робота та допомога діткам, військовим, простим українцям. Ми маємо плани щодо розвитку нашого фонду та чекаємо на всіх, хто може допомогти нашим дітям. Вони такі самі, звичайні дітки, які потребують уваги, любові, реабілітації та розвитку.
Працюймо на перемогу, допомагаймо один одному!
facebook: lana.starodub.7
facebook: miscepidsoncem