Шановні батьки, ця бесіда для вас! Гостя серпневого номера ГАЛИНА КУРИЛО – дитячий хірург, трансплантолог, жінка з великим серцем та прагненням дарувати повноцінне життя малим українцям. Батьки діточок, яким вона дарує шанс на життя, називають Галину янголом-охоронцем. Сьогодні наша героїня здебільшого оперує та лікує малюків, які майже стовідсотково житимуть без болю та вад. Це дуже відверте та чуйне інтерв’ю, з болем та радістю, з одужанням та надіями.
– Пані Галино, вітаємо та дякуємо за Вашу роботу. Скажіть, як змінилось життя лікарів Вашого фаху з приходом на наші землі великої війни?
– З першого дня війни до нас здебільшого поступали дітки з мінно-вибуховими травмами, з простріленими грудними клітинами, травмами живота тощо. За усе своє професійне життя наші лікарі не бачили таких поранень… Дивитись на дитину з обірваними кінцівками було неможливо. До такого не був готовий жодний дитячий лікар. Це настільки страшні історії та жахливі картини… Напевно, найважчим було зібрати себе морально та працювати в більш-менш адекватному стані. На сьогодні картина не змінилась, проте таких випадків стало трохи менше, адже більшість дітей евакуйовані з небезпечних територій.
Як лікар-хірург скажу, що навіть нам дуже важко дивитись на травми дітей та на їх батьків, які втратили когось на цій війні. Хтось втратив батька, хтось пішов в евакуацію, хтось залишився в Україні, в когось родич чи батько воює… Це важкі випробування для родин, тому з такими дітками потрібен інший стиль спілкування. І ми враховуємо усі деталі при лікуванні дітей, адже вони потребують ще й психологічної допомоги.
– З якими іспитами долі Вам довелось стикнутись за останні півтора року?
– Найскладніший іспит долі – це війна. Вона змінила усе навкруги: авжеж, умови праці, сам зміст нашого життя. Усі ми проходимо зараз неймовірні випробування, зміни в особистому житті та професійному. За останні півтора року в мене докорінно змінився стиль роботи, до хірургії додалась ще й робота на кафедрі хірургії та трансплантології. До цього я працювала лише в практичній медицині, очолювала відділення хірургії вроджених вад розвитку, хірургії новонароджених в міській дитячій лікарні протягом 15 років. Робота в університеті – це все ж навчальний процес, він інший, тому мені довелось перебудовувати свій стиль та режим роботи, вчитись ділитись досвідом з іншими лікарями.
– Ви оперуєте діточок. Це неймовірно чутлива тема. Чи є історія, яка найбільше Вас вразила з професійної точки зору?
– Таких історій було кілька за час війни. Перша, яку згадаю, коли до нас звернулась родина хлопчика з Бахмута. Він з народження мав ваду роботи печінки – велика кіста, яка клінічно до семи років в нього не проявлялась. Але стрес через переїзд з зони бойових дій спровокував прояви, та нам вдалось вдало вирізати її. Сьогодні на контрольних оглядах в нього все добре. Ця історія мене розчулила тим, що батько хлопця воює на фронті, сім’я важко перенесла евакуацію… Я щаслива, що бодай у такій невеличкій події, як покращення здоров’я дитини, ми змогли допомогти. Інші історії, що вразили, про діточок, які народжувались з множинними вродженими вадами. І нам також вдалось до року їх життя значною мірою скоригувати вади. Це велике щастя для родин та історії, які надихають, дають надію.
– В чому полягає Ваша головна професійна мета?
– Головна професійна мета будь-якого хірурга – повернути пацієнта до нормального життя. Хірургія, звичайно, сьогодні зробила великий крок у розвитку. В нас є сучасні можливості проводити операції на якісному обладнанні та використовувати новітні методики. Проте, найголовніше – це руки й голова хірурга, який гарно усе систематизує та використовує в кожному окремому випадку індивідуально. Так обирається оптимальний шлях втручання та подальшого лікування.
Найважливіше для мене в роботі, коли вдається повернути пацієнта до нормального життя настільки добре, щоб він в найкоротший термін забув, що мав хворобу та був оперований. Напевно, на сьогодні вже замало просто провести операцію, варто зробити так, аби пацієнт почувався максимально добре та вільно. Особливо, авжеж, це важливо, коли пацієнт маленький, коли це дитина, яка має попереду усе життя, аби зростати, вчитись, займатись спортом, досягати успіху. Аби дитина не відчувала себе якоюсь іншою серед однолітків. Я прагну зустрічати пацієнтів, яким проводила оперативне лікування колись, здоровими, тими, що живуть повноцінне своє дитяче життя.
– Які операції найчастіше сьогодні з’являються у Вашому професійному повсякденні?
– Мій основний напрямок роботи – діти з вродженими та набутими захворюваннями, які потребують трансплантації, а також діти з вадами, які потребують корекції. З природою завжди складно сперечатись. І для того, аби коригувати те, чим природа наділила – варто мати гарний професійний фах та продовжувати вчитись усе життя.
Зараз, на жаль, в мене з’явилась велика група пацієнтів, які були евакуйовані з прифронтових зон та набули статус ВПО. Робота з ними потребує швидкості, аби вони попри стрес не відчували фізичних проблем. Багатьом таким діткам важко переїжджати, жити в побутових незручностях, тому моя роботи здебільшого спрямована на групу пацієнтів з важкими станами. Вони вимагають комплексного та багатопрофільного підходу до лікування.
– Трансплантологія – надважке питання поки що в нашій країні. Якими словами Ви б спонукали українців діяти та розвиватись у цьому напрямку?
– Трансплантологія, напевно, наймолодша з усіх хірургічних наук. За останні два роки, звичайно, ми побачили значний крок уперед. Це тішить, бо багато років поспіль питання з донорською чи родинною трансплантацією не вирішувались, враховуючи багатомільйонну країну. Наразі я бачу позитивні зміни, але нам ще є куди рухатись. Є що налагоджувати, впроваджувати, розвивати.
Трансплантація – це робота з тими органами, які не мають іншого варіанту лікування. Це операції відчаю для тих, хто випробував уже всі методи лікування. Згода родини на донорство – дуже важливий, духовний в якомусь сенсі момент. За донорство наразі в усьому світі, як релігії, так і суспільства. Проте сьогодні найголовніша проблема – донорські органи для дітей. Це дуже рідкісні випадки. На листі очікування в Україні дуже великий список, особливо, якщо мова йде про печінку, серце, легені (не парні органи). Це важкі моральні рішення, особливо, якщо мова йде про дітей, особливо в нинішніх реаліях українців. Але попри усе трансплантація і під ракетами, і під сиренами продовжує розвиватись.
– Галино, наразі з України поїхало багато фахівців. Скажіть, які зміни Ви бачите в медичній сфері? Чи маєте якісь пропозиції щодо покращення цього стану?
– Так, це факт, адже в Україні працювали дуже гарні фахівці, які швидко знайшли собі роботу за кордоном. Гарні спеціалісти, гадаю, вже не повернуться… Я бачу наразі єдиний вихід – підготовка нових фахівців. На щастя, еволюційні здобутки комунікативного напрямку тому сприяють. Спеціалісти можуть співпрацювати з міжнародними клініками, читати, вивчати міжнародні джерела з даними про новітні методики, обладнання та ліки. Світ не стоїть на місці. Ми можемо ростити нових спеціалістів, молодих, амбітних лікарів, які дуже швидко набувають досвіду. Наша кафедра також долучається до цього процесу. Ми співпрацюємо з найкращими, провідними клініками та університетами світу. Це дає нам можливість зберегти вищу медичну школу та експертів, які прагнуть передавати досвід. Наголошу ще раз, медицина крокує дуже швидко, тому потребує від фахівця постійного навчання.
– Дякуємо, лікарю! А що, на Ваш погляд, є найголовнішим у збереженні здоров’я українців наразі?
– Цікаве питання. В Україну повертається сьогодні дуже багато людей, які потребують лікування. Річ у тім, що ми маємо достойний рівень медичних послуг та культуру порозуміння між лікарем та пацієнтом. Це повернення говорить про знак якості нашої медицини. Наш пацієнт перестав бути кріпаком та сам обирає лікаря, клініку тощо. Сучасний українець розуміє, що його здоров’я – це його вибір. Це його зона відповідальності. Розуміння пацієнтом, що він мусить дбати про своє здоров’я, прийшло до нас лише в останні роки. Проте і це є добрим знаком. Також від нас наразі залежить збереження того стану медичних послуг, який є, та своєчасне підвищення кваліфікації.
Якщо узагальнити, важливо розуміти: під час війни здоров’я – це досить вартісний, коштовний, якщо хочете, стан. Так ми швидше адаптуємось до обставин, адже більшість лікарень наразі працюють над величезною кількістю поранених бійців. Варто пильнувати своє здоров’я та займатись профілактикою. Бережіть себе!
instagram: halyna.kurylo
facebook: halyna.kurilo
TikTok: @halyna.kurylo