У його віршах – весь біль за український народ, він підтримує наших захисників та несе любов до оточення. У нашому журналі поет та письменник Олександр РАТНЕР розповів про те, як переживає війну, та про що найбільше мріє!
- Олександре, вітаємо! Раді із Вами разом підбити підсумки 2022 року. Скажіть, як змінилося Ваше життя за останні 10 місяців?
- 24 лютого моє життя розділилося на до та після, як і у всіх українців. Початок війни дуже мене вразив у негативному плані. Наступного дня я написав свого першого військового вірша і не міг зупинитися протягом кількох місяців. Поезія допомогла справитися із цим стресом та гарячою ненавистю до сусідньої країни. Деякі віршів я навіть не публікував, бо в них дуже сильно виражав ці почуття. З часом трішки змінив тематику – присвячував твори моїй Батьківщині, нашим героям із ЗСУ, дітям та жінкам. Хочу сказати, що коли займаюся творчістю, то забуваю про будь-які проблеми, хвороби, війну. Я знаходжуся у своєму світі. Я нікуди з країни не поїхав і не збираюся цього робити. Ми з дружиною увесь цей час намагаємося допомагати біженцям з інших областей. У нас жили люди з Харкова, одночасно 8 осіб. Також ми возимо дрова на блокпости, аби наші захисники грілися взимку.
- Війна кожного з нас чогось навчила. Поділіться із читачами Вашим досвідом.
- Все, що відбулося цього року, навчило мене ще більше любити свою Україну. Вона завжди жила у мене в серці, але зараз усі ці почуття загострилися. Це просто не передати на словах. Українці стали одним народом з великої літери, я пишаюся нами.
- Знаю, що нещодавно у Вас вийшла збірка найкращих віршів за останні 35 років. Наша редакція вітає Вас із цим досягненням. Скажіть, зараз на яку тематику пишете?
- Я завжди вкладаю душу у свої твори. Це не змінилося за багато років. Я пишу любовну та філософську лірику. Але останнім часом почав на папері ділитися щоденними подіями. Я пишу про те, як виживаємо без світла, тепла та води. Знаєте, навіть днями відомий поет та письменник Дмитро Биков під час прямого ефіру прочитав один із моїх віршів і назвав його геніальним. І додав, що з війною український дух піднявся до небачених висот.
- Ви написали книгу – «А любовь продолжается?». У ній розповідаєте неймовірну історію кохання із Вашою дружиною. Звідки взялася ідея про публікацію цілого роману?
- Усі ідеї підкидує нам життя. У книзі я описав знайомство зі своєю дружиною. Тоді ми мали кожен свою власну родину, дітей, вона була моєю підлеглою. За ті два роки нам довелося подолати велику кількість складностей на шляху до щастя. І ось 7 грудня ми відсвяткували 33 роки з того моменту, як наше кохання народилося. Я дуже її люблю.
- Поговорімо про плани на майбутнє. Олександре, чи думали над тим, що б хотіли зробити у 2023 році?
- Хочу дочекатися того світлого дня, коли ми всі дізнаємося про перемогу України у війні з росією. І я напишу щось легке та світле про цю подію. А потім опублікую цілу збірку військових віршів. А вже після можна і в Крим поїхати.
- Що б Ви побажали українцям у прийдешньому році?
- Сил, аби вибороти перемогу у війні. Пережити усі труднощі, що застали нас у 2022-му році. Не опускати руки. Я вірю, ми вистоїмо. Треба лише нести у своїй душі кохання, ніжність та підтримувати завжди один одного. З новим роком, дорогі українці!
Что было ‒ война обрубила,
Пошла не с «шестёрки» ‒ с туза,
Лицо про улыбку забыло,
Про радость забыли глаза.
В смятенье заломлены руки,
А плечи поникли уже,
И счастье сменившие муки
Прописаны, суки, в душе.
Живя по державному гимну,
К такому пришёл рубежу,
Что, кажется, с каждым я гибну
И в память живых ухожу.
А смерть продолжает приветы
Нам слать от зари дотемна,
Покуда кровавые сметы
Ещё составляет война.
Кляну её матерной речью,
Покуда с небесных палат
В нас бомбы летят, а навстречу
Им души убитых летят.
Туда устремляются слепо,
Где вечное ждёт их жильё…
И болью, как молнией небо,
Расколото сердце моё.
В той комнате, с виду почти не жилою,
Где вряд ли отыщет приют теснота,
Спит женщина, ставшая раньше вдовою,
Чем матерью, рядом — малыш-сирота.
Она не однажды сквозь сон улыбнётся:
В нём тот, кого ждать не устанет века,
Вернётся, и комната счастьем взорвётся
От ядерной кнопки дверного звонка.
Война ‒ беда и, значит, не одна
Приходит, с ней страшнее тишина,
Готовая от взрыва расколоться…
Село во тьме. Там дед, седым-седой,
Наполненное доверху водой
Ведро с луною тащит из колодца.
Он в хату принесёт его, кряхтя,
Осветит лик улыбкой, что дитя,
И руку запустив почти по локоть
В ведро, пошарит пальцами по дну,
Пытаясь вроде выловить луну,
А если не удастся ‒ то потрогать.
Так чуть ли не у смертного одра
Живёт он от ведра и до ведра,
Его святою влагой наполняя.
Дед полуслеп, не слышит ни хрена,
Не знает, что кругом гремит война,
В которой, что ни пуля ‒ то шальная.
И так бы жил в неведении он,
Ходил во тьме колодцу на поклон
И воду набирая ночью грозной,
Не знал ни сном, ни духом о беде
И, как ребёнок, счастлив был воде
Не лунной и не солнечной, а звёздной.
Осколком бомбы ранен был старик,
Он умирал и свой не слышал крик,
А рядом с ним так, будто ей неловко,
Не ведая, что замкнут этот путь,
По ободу ведра ползла чуть-чуть,
Как капля крови, божия коровка.
Я живу в Украине,
Есть такая страна.
На донецкой равнине
Там пылает война.
Громоздятся руины,
Солнце стынет в броне.
Гибнут те, кто невинны
В этой клятой войне.
С ними был бы я тоже,
Это правда – не понт.
Будь я малость моложе,
То рванул бы на фронт.
Дом покинутый запер
И – в огонь из огня,
Чтоб расходовал снайпер
Больше пуль на меня.
Может, воин я слабый,
Пал на передовой.
Черт со мною –
была бы
Украина живой!
Прости меня, спаситель мой, солдат,
Полуживым попавший в медсанбат,
За то, что я, в тылу слывя поэтом,
Не стал твоим живым бронежилетом.
Прости меня, дивчина-медсестра
За то, что, от веснушек вся пестра,
Слепому улыбаешься калеке
Сквозь слёзы, зная, что смежит он веки.
Прости меня, пожалуйста, малыш,
За то, что ты от боли не шалишь,
Поскольку был осколками увечен
И взять тебе теперь игрушку нечем.
Пожалуйста, прости, мой Президент,
За то, что не был прочным, как цемент,
Я в тот момент, когда ты встал стеною
Перед в ночи ворвавшейся войною.
Прости меня, великий мой народ,
За то, что на врага идти вперёд
Увешанный гранатами- годами,
Я не сумел, оставшись лишним в драме.
Но если Президент, народ, солдат,
Малыш и медсестра меня простят,
И даже Бог, что равносильно чуду,
Прощён самим собою я не буду…