Історія Оксани ГОРЯНОЇ, дніпрянки, яка вимушена була тікати з-під ракет, рятувати молодшу дитину, а старшого сина разом із своїм чоловіком полишити вдома. У нашому інтерв’ю – важкі спогади про виживання українки в Європі.

• Оксано, вітаємо! Війна дуже вплинула на кожного з нас. Розкажіть, як Ваше життя змінилося за ці місяці?
• Мені 47 років, я сама з Дніпра. Маю чудову родину – чоловіка, двох синів і кішку. Молодший у нас професійно займається футболом. А війна… вона зруйнувала наше життя і мені довелося повністю все залишити позаду і шукати нової долі.
• Згадаймо 24 лютого. Як дізналися про війну, які емоції пережили?
• 24 лютого о 5 ранку нам подзвонив старший син зі столиці. Саме моя дитина повідомила мені, що почалася війна. Перші секунди ми з чоловіком взагалі не розуміли що і як. Син наполягав, аби ми одразу виїхали з Дніпра і зустрілися з ним та його коханою людиною у родичів у Вінниці. Я пішла на кухню поставити чайник, зібрати думки й тут пролунали перші два вибухи. Ми жили у Дніпрі біля аеропорту, розумієте наш жах. Ми почали збиратися, аби врятуватися та вивезти нашого 13-річного сина. Зібрали документи, взяли кішку і в дорогу у Вінницю. Ввечері ми побачилися зі старшим сином. З того часу пройшло 280 днів, як я бачила дитину віч-на-віч.
  За 4 дні ми зрозуміли, що Дніпро – вистоїть і повернулися додому. Дуже сподівалися, що війна швидко звершиться. Але вдома ми пробули лише тиждень. Футбольні тренування молодшого сина скасували, він ховався у шафах під час тривоги. Я дуже хвилювалася за нього, тож вирішила виїхати з країни.

• Куди Ви поїхали? Як Вас зустріла Європа?
• Ми направилися у Польщу. Ця країна зустріла мене важкою працею. У місті Ряшів я відправила сина у футбольну академію з проживанням. А сама залишилась на вулиці з одним рюкзаком, без речей і грошей. Це був ще один великий стрес та жах. Та мені вдалося знайти роботу на місцевій пошті із хостелом. Там я жила з 14 чоловіками, уявіть, та усі ці місяці спала одягнена. Працювати треба було майже всю добу, тож я витримала лише місяць. Бо коли ти зриваєшся у 46 років, залишаєш чоловіка та старшого сина, рятуєш молодшого, це позначається на організмі та нервовій системі. Кожного ранку я дзвонила родині та плакала.
• Як Ви витримали все це? Куди доля завела далі?
• Після місяця цього пекла я була розбитою. Давало щастя та сили те, що молодший син тримався по-чоловічому. Він – моя опора. Заради нього я не здалася. Але допомога таки прийшла і до нашої родини. Тренер сина, коли почув, що я думаю їхати додому та забирати сина – сказав: «цього робити не можна. Як футболіст він перестане існувати». Тренер допоміг мені знайти житло у церкві. Це була для мене Божа благодать. Мені дали кімнату з ліжком, подушкою та батареєю, і я розплакалася. Розуміла, що ми не цінували всього того, що було в нас. Я вирішила залишитися, поки син мій навчається. У костелі я прожила 4 місяці, працювала, допомагала на кухні. Зустрічала наших українок, яких випустили з полону, окупації. Сотні важких історій… Коли все це згадую, дуже хвилююсь. З часом моєму хлопчику запропонували поїхати до Німеччини на відбір у футбольний клуб. Ми поїхали шукати кращої долі. Тож, ось так ми опинилися в іншій країні. Тут ми живемо 5 місяць, нам дуже допомагають.
• Оксано, після такого важкого періоду можете підбити підсумки – що для Вас Україна?
• Це – дім. Там дуже добре. Україна – це вільна, розвинена країна. У нас такі талановиті люди. Це дуже рідне, я неймовірно сумую. Чекаю на Перемогу, молюся за ЗСУ, сумую за чоловіком та старшим сином неймовірно. Це були дуже важкі 9 місяців… У мене за цей період померла мама, я навіть не змогла поховати її. Але я рада, що мрія життя мого молодшого сина здійснюється. Мій старший син та чоловік під ракетами працюють та підіймають економіку Батьківщини.
• Наше традиційне питання: що зробите після нашої перемоги?
• Поплачу, аби всі емоції випустити на волю. А потім повезу молодшого сина у наш Крим.