Усі наші емоції – правильні, та їх треба прожити повністю. Психологиня Катерина ЛАЗОР у нашому інтерв’ю розповідає про те, що людина може сама справитися із панічною атакою, прожити важку втрату та через надії на світле майбутнє пройти найтемніший час у житті. Усі відповіді – далі.
- Катерино, Ви психологиня і одночасно із цим – викладачка цієї професії. Чому вирішили піти цим шляхом по життю?
- Для мене викладання — можливість розкрити ті таланти, які закладені в учні, розкрити ту прекрасну особистість, яка вже в ньому є, бо кожна людина обдарована власними талантами. І я цілком погоджуюсь з думкою Ельберта Гріна Хаббарда: «Мета навчання полягає в тому, щоб зробити учня здатним розвиватися далі без допомоги вчителя».
Також мені в житті завжди хотілось робити благо для людей. Я вважаю, що чим більше одна людина віддає іншим, тим більше вона отримує назад. Тому я думаю, що наразі головна мета людини – зробити якомога більше добра для усіх інших. І для мене викладання — це така блага справа, яку я роблю для світу, і головне – я бачу щиру віддачу. - Зараз Україна переживає важкі часи. Скажіть, як працюють психологи під час війни?
- Допомогти – це наша місія. Тому що до нас – викладачів, кураторів, педагогів – приходять студенти зі своїми нагальними проблемами. Хтось виїхав з окупованих територій, у когось батьки потрапили в полон, у когось окупанти відібрали дім. Є дуже багато історій, слухаючи які затамовується подих і «зупиняється серце», і наше завдання – допомогти пережити ці ситуації, щоб постраждалі не тримали це в собі, щоб мали змогу виговоритись комусь і з кимось порадитись.
- Мільйони українців пережили ракетні удари, окупацію та інший російський жах. І багато хто скаржиться, що почали переживати панічні атаки. Що це таке з точки зору психології?
- Панічна атака — це різка реакція організму на певний тригер. Тригером може бути якась ситуація, людина, яка викликає у вас негативні емоції. Але іноді навіть такий тривожний приступ може бути безпричинним. Дуже важливо знати, що з цим робити, які дії виконувати під час панічної атаки.
- Тобто самостійно із цим нападом можна щось зробити, вірно?
- Серед професійних технік – ті, які можуть допомогти «розвантажити» організм, тому що панічні атаки – це ознака тривожності. Також намагайтесь ніколи не приймати серйозних рішень під час ПА, адже людина в такому стані не здатна тверезо мислити. Найголовніше – аби поруч чи на зв’язку був професіонал, який в змозі вам допомогти.
- Сьогодні ми бачимо, що ті, хто залишився вдома, дуже засуджують тих, хто покинув країну. Як Ви до цього ставитеся?
- Хочу сказати, що ми не маємо права нікого засуджувати. Ми не знаємо обставин життя цієї людини, яка виїхала. Наприклад, в неї є діти, яких треба захистити. Адже коли є діти, твоя відповідальність подвоюється. Ти маєш піклуватися вже не за себе одного, а за життя твоїх дітей. Тому, ми ніколи не знаємо повної картини та не маємо права осуджувати нікого, як і нас не повинні судити.
- Давайте подивимося на ситуацію з іншого боку. Зараз чимало українців, які виїхали, переживають синдром «провини вцілілого». Чому так?
- Так вони теж не залишись без психологічних незручностей. Саме тому говорять, що психологія – це наука про кожного з нас. Повернемось до вашого питання. Синдром «провини вцілілого» — це особливий стан людини, коли вона відчуває провину за те, що врятувалась та вижила. Вивчення цього синдрому почалося після Другої світової війни, коли євреї, які вижили в концтаборах, відчували провину перед родиною чи рідними, які загинули. Саме відтоді психологи почали детально вивчати стан людини, яка врятувалась. Уявіть лише, стільки років пройшло, а ми знову з цим зіткнулись. З цим синдромом треба боротися так, як сказав відомий український письменник Тарас Григорович Шевченко: «Боритеся – поборете».
- Ми живемо у війні вже майже 10 місяців. Чи може людина взагалі звикнути до таких події у житті?
- Знаєте, людина показала себе з тієї сторони, що вона може звикнути до всього. І, на жаль, до війни також. Мені хочеться привести такий влучний приклад. До нас, психологів, іноді звертаються родичі жінок, яких б’є чоловік. І коли ми досліджуємо це питання, ми бачимо, що така жінка з часом звикає навіть до цього. Нам зі сторони здається, що це неможливо: хіба можна звикнути до насильства? Так, можна… на жаль… Так само і війна – це насильство в колективному змісті. Нам потрібен був час, щоб звикнути до війни, але люди, які жили на окупованих територіях, на запитання, «як ви там жили», кажуть «ми адаптувались». Це звучить божевільно, але правдиво. Ми звикаємо до вибухів, до обстрілів, до жахливих щоденних новин. Це неправильно звикати до війни, але саме це допомагає нам в психологічному плані.
- Які емоції під час війни нормальні, а які – ні? І взагалі чи поділяються наші відчуття на «нормальні» та «ненормальні»?
- Під час війни кожна людина зіштовхується з безліччю непростих ситуацій. Тому, коливання настрою загострюються. Самодостатня, гармонійна, психологічно здорова людина завжди поважає свої почуття, якими б вони не були. Емоції бувають двох типів: позитивні та негативні, але немає «нормальних» чи «ненормальних». Усі емоції мають право на існування, наші емоції послідовно змінюють одна одну, тому їх важливо проживати і відпускати, аби залишатися в ресурсі.
Ми, психологи, знаємо, що заглушенні в собі почуття з часом психосоматично виражаються у хворобах, подекуди навіть переростають в онкологію. Тому, емоції потрібно виражати, пропрацьовувати з психологами. Посміхайтесь, коли хочеться і дозволяйте собі плакати, коли навертаються сльози. Найголовніше — дозволяйте собі бути собою! - Катерино, чи може людина без допомоги психолога надати собі психологічну допомогу самостійно?
- На мою думку, людина іноді в змозі допомогти собі сама справитись з почуттями, бо трапляється, що деякі психологи намагаються не допомогти людині, а зробити з неї ідеальну досконалість. Тому, я погоджуюся зі словами Абрахама Маслоу: «Я дуже серйозно заперечую проти прагнення до досконалості, якого дотримуються деякі лікарі та психологи під час роботи з людьми. Я ніколи не зустрічав досконалу людську істоту і не розраховую колись її зустріти. Можливо, саме недосконалість, яку ви намагаєтеся відібрати у людини, якраз і надає їй чарівності, що дає можливість виділити цього індивіда і запам’ятати його».
Так, людина в змозі справитись зі своїми емоціями самостійно, візьму до прикладу: коли мати з дитиною разом в одному місці – їм легше справитись з емоціями, аніж коли вони нарізно. Також, якщо ви дуже прив’язані до своєї домашньої тваринки, то вона може вам допомогти справитись зі стресом. Психологічні та емоційні зміни пережити досить важко, але є одна цікава техніка: оберіть річ, яка вам нагадує про дім, родинні спогади, і завжди тримайте її біля себе. Коли людина вже добре себе знає, вона може виробити певний перелік послідовних дій, які їй допомагають у складних ситуаціях. А також затишок та спокій завжди допомагають емоційно справитись з будь-якими ситуаціями. - Катерино, як змінився психологічний стан українців під час війни?
- Якщо говорити про сьогодення, то у нас дуже піднявся рівень суїцидальних випадків, люди просто не витримують психологічного навантаження. Бідність, війна, невпевненість у завтрашньому дні та багато іншого негативного – все це накладається, і людина просто не витримує. На жаль, війна вплинула не тільки на наше сьогодення, все це має трагічні наслідки і в майбутньому, тому що посттравматичний синдром доганяє людину набагато пізніше. І це набагато страшніше.
- Що зробите першим після перемоги України?
- Перше, що зроблю після перемоги – поїду в український Крим.
Також я запишу в календар цей святий день і буду святкувати його кожного року, як і вся Україна. Увесь український народ вийде на площі, хвилиною мовчання та думками подякує тим, хто віддав своє життя за незалежну й вільну Батьківщину. А потім будемо гучно й весело святкувати. Згодом почнемо відбудовувати й зміцнювати нашу квітучу країну.
І я хочу закінчити словами Президента Володимира Зеленського: «Ми все подолаємо, пересилимо, переживемо, переможемо! І в День Гідності та Свободи зберемось на Майдані Незалежності. Там, де завжди захищали гідність і свободу. На граніті, на барикадах під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. Там, де ми відзначали 30-річчя незалежності України і там, де ми відзначимо День Перемоги України. У мирному Києві, у мирній Україні».