Після Перемоги нам всім треба буде повертати країну до життя, і турбота про беззахисних та найуразливіших посяде в цьому процесі ключове місце. Керівниця громадської організації «Український національний конгрес жінок» Марина КОРНІЄНКО-МІЗРАХ поділилася із нами в інтерв’ю про плани на майбутнє, як пережила напад на Київ та як підтримувала чоловіка під час боїв за столицю.
- Марино, розкажіть, як змінилося Ваше життя після повномасштабного вторгнення росії на територію України?
- Можливо, моє життя змінилося набагато менше, ніж життя багатьох інших людей. Активна благодійність, якою я займалася до війни, виявилася чудовою школою виживання та дисципліни. Крім того, мій чоловік, Ігор Мізрах, займається політичним аналізом, і він ще за три тижні до нашестя сказав мені – рідна, будь сильною, скоро розпочнеться велика війна. Звісно, до жахів війни не можна підготуватися заздалегідь, але я зібрала волю в кулак і не панікувала. Та мені й не личить, я ж голова Національного Конгресу Жінок України, нас до війни називали «добрими ангелами», а ангели не мають права боятися ворога.
- Чи виїжджали Ви за кордон? Чи залишалися на території України та допомагали військовим у тилу?
- Я нікуди не виїжджала і навіть не планувала цього робити. Зрозумійте, я нікого не засуджую (чи засуджую не всіх, так чесніше), але для себе ніколи не вважала втечу гідним виходом. Для мене подорожі – це відпочинок або ділова поїздка, а коли ворог прийшов у мій дім, я не тікатиму, а зроблю так, що він вмиється кров’ю і сто разів пошкодує, що напав. Нехай не зі зброєю у руках, як наші чоловіки, а на своєму, жіночому місці, але зумію бути корисною і не злякаюся. Ви запитали, чи я допомагала військовим? Ну звичайно! У перші дні та тижні ми всі почували себе військовими, солдатами України, і ніколи було ані боятися, ані сумніватися, ані жаліти себе. Ви ж пам’ятаєте цю тривожну карусель! Я возила та відправляла продукти на передову та в пункти прийому біженців, допомагала старим та багатодітним сім’ям, годувала блокпости, справ вистачало. Пізніше, коли росіян відкинули від міста, налагодила зв’язки з Європою та організувала на базі нашого Національного Конгресу Жінок великий продуктовий та медичний хаб, відпрацювала складування та логістику постачання. Якось швидко вдалося опанувати нові професії. Не дарма ж кажуть, що на війні або все вмієш, або дуже швидко всьому навчаєшся.
- Ваш чоловік зараз воює і брав участь у боях за Київ. Як Вам вдалося пережити цей час, коли кохана людина – на фронті?
- Ні, зараз Ігор не воює, він у Києві. Виконує якісь завдання, про які мені нічого не варто знати, але майже завжди ночує вдома. Зброю він узяв до рук, коли росіяни висадилися під Києвом, і фронт гримів за десять кілометрів від нашого будинку. Тоді це здавалося нормальним та природним, і, знаєте, я за нього навіть не боялася. Сама не знаю, чому. Короткий напад жаху я відчула пізніше, коли ворога розбили на підступах до міста і чоловік повернувся додому. Я зрозуміла, що йому довелося побачити і чим усе могло закінчитися, і на мить заціпеніла. Але швидко прийшла до тями, чесно кажучи. Це Ігор дуже хвилювався за мене, коли мені кілька разів довелося їздити під обстрілом. Треба було не розповідати йому, а я ще й відео на ходу зняла. І лише потім запізно зрозуміла, що даремно так вчинила, не варто було йому показувати.
- Марино, як Ви брали себе в руки, поділіться способами з читачами. Можливо, медитації чи молитва?
- Як вам сказати… Зараз молитва – це фоновий стан душі, і Бог сьогодні живе не в храмах, а в українських будинках, притулках та окопах. Наша війна з агресором – це свята справа, вона і є наша молитва. Ми молимося кожним залпом, кожним доставленим вантажем, кожним своїм зусиллям. Так я це відчуваю.
- Що для Вас зараз Україна?
- Те саме, що й до війни. Рідна, до крику кохана земля, яку потрібно зміцнювати та покращувати щодня та щогодини. Просто зараз країна одягнула «піксель» і всі наші справи, навіть дуже мирні, набули воєнного присмаку та військового стилю. А ще війна показала, на кого насправді можна покластися та познайомила мене з багатьма новими людьми, сміливими, добрими та справжніми. Вони й є для мене Україна.
- Що зробите першим після перемоги України у війні?
- Війна залишає по собі сумний та страшний спадок. Тисячі зруйнованих будинків, підірвані мости та заводи, понівечені долі та тіла людей… Після Перемоги нам всім треба буде повертати країну до життя, і турбота про беззахисних та найуразливіших посяде в цьому процесі ключове місце. Я, мати трьох діточок, завжди переймалася проблемами багатодітних сімей, а велика війна вже зробила сиротами тисячі маленьких українців, які потребують тепла та турботи. Тож моє місце у великій відбудові визначено, так би мовити, наперед. Але що зараз говорити про це? Війна ще триває, а вона любить дивувати фантазерів. Сьогодні головне здолати ворога та перемогти. Слава Україні!