Медик не має бути байдужим. Він той, хто допомагає іншим. Він має бути добрим, чуйним, розуміти біль та відчай пацієнта. Про роботу всього життя та про майбутнє України говоримо разом із лікарем-офтальмологом Людмилою СТУКАЛЕНКО – у нашому інтерв’ю!

• Людмило, як Ви стали лікарем? Чому обрали саме цей шлях?
• Знаєте, мене з дитинства приваблювала професія медика. Мама навіть розказувала, що я маленькою постійно лікувала усіх тварин у дворі, перев’язки їм якісь робила. Тобто це пішло ще звідти. А вже потім я пішла навчатися в Умань в медичне училище і за кілька років отримала червоний диплом. Мама мені тоді сказала – йди навчатися далі у цій професії, будеш медичною сестрою. Тож я здала усі екзамени і пішла далі здобувати свою професію. У дорослому віці я поєднувала роботу в різних лікарнях разом із двома декретами. А зараз я працюю в Державній установі територіального медичного об’єднання МВС України в Одеській області. Тут я – лікар-офтальмолог.
• А чим Вас приваблює професія лікаря зараз? І яким має бути справжній медик?
• Ну найголовніше це те, що я допомагаю людям знову бачити. Я повертаю пацієнтам найважливіший із органів відчуття – зір. І коли вони знову бачать, це просто неймовірне відчуття. Я бачу результат своєї роботи в реальному часі і від цього дуже тепло на душі стає. А щодо того, яким має бути справжній медик… Я вважаю, що найголовніше – він не має бути байдужим. Я зараз не кажу про «технічні» характеристики, такі як професіоналізм, постійне навчання та підвищення кваліфікації. Я кажу про людські якості. Медик – він той, хто допомагає іншим. Він має бути добрим, чуйним, розуміти біль та відчай пацієнта. Ось це найголовніше.
• Людмило, а щаслива людина – це яка по вашому? І про що власне Ви мрієте?
• Ой, знаєте, одразу картинка з підсвідомості з’явилася: ранок, ти прокидаєшся, посміхаєшся. Твої діти – здорові, мають освіту. У тебе є робота і над головою не літають ракети. А про що я мрію? Ну звичайно про мир у всьому світі. Мені так набридла вже ця війна, вибухи, галас, все чорне таке. Хочеться, аби люди посміхалися, раділи і просто проживали наше єдине життя так, як їм того хочеться.
• А що для Вас є найголовнішим у житті?
• Звичайно це те, аби моя родина була щаслива і здорова. Щоб в Україні закінчилася війна, щоб сонце сяяло. У мене двоє дітей: старший син і молодша донька. З дитинства я навчала їх бути справжніми людьми: щирими, вірними, обов’язково бути дружніми один до одного. І допомагати іншим. Я дала дітям вищу освіту, показала, яке це життя, за яке не соромно і тепер дуже пишаюся ними.
• Що б Ви побажали Україні, коли ми переможемо у війні?
• Наша країна кілька століть бореться за незалежність від темноти. І я бажаю нам усім нарешті спалити ці мости і йти у майбутнє, на яке ми заслуговуємо. Я бажаю усім нам перш за все справедливості, благополуччя, також процвітання і такої омріяної свободи.
• Людмило, а яким Ви бачите наше майбутнє, коли усі Ваші побажання збудуться?
• Знаєте, це все дійсно збудеться. Ми цього варті, бо український народ – сміливий, а ви знаєте – «сміливі мають щастя!». Я думаю, українці у найближчий час все зруйноване росією відновлять і почнуть нове життя: будуть щасливими, матимуть усі роботу, будуть мандрувати світом. Україна стане дуже розвиненою не лише технологічно, а й духовно. Ми вже такі є. А от щодо мого майбутнього, то першим, що я зроблю після перемоги – це піду у гості до своєї матусі. Подякую їй за її мудрість, зберу всю родину за одним столом і обіймемося. Будемо радіти разом.