Для кожного з нас нині слова про взаємопідтримку стають найзвучнішими. В умовах війни, навіть перебуваючи за кордоном, наші люди знаходять метод та сили надати будь-яку допомогу своїм співвітчизникам. Про свій шлях та спосіб підтримки зі сцени в Італії нам розповіла психолог, фіналістка конкурсу Mrs. Ukraine International 2019, дикторка, ведуча і модель Інна ІВАНОВА.
– Доброго дня, Інно! Ви – активна жінка, за Вашими плечима безліч різноманітних заходів. У тяжкі для України часи Ви не залишаєтесь байдужою. Розкажіть, який шлях привів Вас до Італії?
– Мій виїзд з України був мотивований тим, що у доньки починалися панічні атаки під час повітряної тривоги. Вона, як і більшість дітей, переживала не за себе, а за батьків. Якось я почула від неї зовсім недитяче питання: «Мамо, чому дорослі рятують дітей, жертвуючи собою? Ви, дорослі, думали, як потім дітям жити без батьків?».
Перший місяць війни ми провели на Кіпрі у родичів. Морально знаходитися там було нелегко, тому що там великий відсоток росіян, які проводили автопробіги з безглуздими лозунгами для підтримки путінської політики. Там у мене з’явилися відповіді на питання, звідки у російських солдатів така жорстокість. Я побачила і почула, як російські мами спілкуються з дітьми. Якщо коротко – як із непотребом, чимось зайвим і набридлим. Там не було місця розумінню, співпереживанню, повазі, не кажучи про відчуття тепла і любові.
Через місяць ми з донькою прилетіли в Італію до родини моєї сестри, якій вже на той момент допомагала одна італійська родина. Виявилося, що в цьому маленькому містечку Санта Марія а Віко багато українок з дітьми. Вони приїхали до родичів або знайомих, але переважна більшість родин живуть у монастирях. Завдяки підтримці мера міста і волонтерам, нам організували курси італійської мови, а діти мали змогу відвідувати італійських школи і дитсадки.
– Розкажіть, будь ласка, про захід, у якому Ви приймали участь в Італії.
– У цьому ж містечку я познайомилася з місцевим діячем Міммо, який запропонував стати з ним ведучою концерту і організувати підтримку українців. Це було несподівано і водночас надзвичайно приємно. Я маю диплом ведучої, тож, як кажуть, від долі не втечеш, пропозиція прийшла за правильною адресою.
– Кажуть, що кожна зустріч «зі сцени» формує у ведучого нові грані. Інно, чим особисто для Вас запам’ятався саме цей захід?
– Новою для мене була постановка танцю для дітей, але, як виявилося, це було так просто. Діти проявляли ініціативу, пропонували рухи під пісню «Батьківщина це ти» – і вийшло дуже душевно.
Другий момент, мені так хотілося зробити цей день справжнім святом для українців, що я вперше в житті пошила собі вбрання. Зараз згадую і навіть не віриться, я конструювала і шила так, ніби робила це багато разів, як кажуть, на одному диханні. Для мене це підтвердження того, що я на правильному шляху. Зараз кожен з нас робить те, що виходить найкраще. Якщо я і можу зробити щось корисне, то це підтримати наших людей.
Цей захід зібрав багато українок з дітьми в одному місці, дав можливість поспілкуватися, відчути підтримку. Наприкінці я запросила всіх бажаючих вийти на сцену, і ми заспівали пісню «Червона калина». Особисто я відчула величезну радість, коли стоячи на сцені я побачила, як разом з монахинею одного з монастирів сусіднього містечка прийшли наші українки. Це той самий момент, коли розумієш – все не даремно.
Хочу окремо подякувати нашій діаспорі. Вони з перших днів надсилали в Україну допомогу, відгукувалися і допомагали тим, хто цього потребував.
– Скажіть, будь ласка, якими для Вас розкрилися італійці після Вашого виступу?
– Італійці, з якими мені довелося спілкуватися, були дуже відкритими, вони готові відкласти справи аби допомогти. Але вони нічого не запитували про війну і, як сказав мені один італієць: «Не розказуй мені нічого. Я дивлюся новини, і мені важко сприймати те жахіття, яке відбувається в Україні». Іноді вони так хочуть нас порадувати, розвеселити… і не розуміють, чому немає відповідної реакції. Важко пояснити, що одна частина нас постійно з Україною, а інша намагається адаптуватися до кожного нового дня в іншій країні. Наприклад, важко підняти настрій жінці з Херсону, яка ходить в темних окулярах, тому що вже тиждень плаче, бо не може дозвониться до рідних. Важко достукатися до жінки, якій немає куди повертатися, тому що її будинку в Маріуполі більше не існує.
– Наостанок, Інно, що б Ви побажали нашим читачам? Чи є мрія, яку Ви хотіли б втілити найближчим часом?
– Єдине, що може допомогти – це підтримка і розуміння своїх українців. Цей досвід надихнув мене втілити щось маштабніше, глобальніше, щоб кожен відчув необхідну підтримку. Як показав досвід, разом українці творять свою нову світлу історію.