Воєнні події безповоротньо змінили наше життя у всях сферах. Чи реально продовжувати свій бізнес? І як в нинішніх реаліях зберегти себе та психологічний стан? На ці питання відповість юрист Ірина СТАРОДУБ.

— Ірино, доброго дня! Розкажіть про Ваш професійний шлях: що або хто надихнули займатися цією діяльністю? Як почалася Ваша юридична історія?
— У мене ніколи не було вагань щодо того, яку професію обрати: мій батько юрист, і ця сфера мені завжди була близька і знайома. Близько 10 років назад я прийшла працювати юристом в «Укрсиббанк», через 3 роки – у Vernbank, а після того в Moneyveo. Я захоплююсь історією, і з відомих особистостей мене дуже надихає Вінстон Черчилль – не можу не виділити його шеститомник подій Другої світової.
— Розкажіть про незабутній чи безповоротній випадок у Вашій практиці.
— Можу виділити не стільки випадок, а справи, на яких я навчалась, і які були дуже цікавими та значущими для мене. Одна з них – кримінальна, де були арештовані активи банку, доводилось знімати у суді арешт з них, із суміжних компаній, працювати з прокурором. Після того я зрозуміла, яка ця робота з однієї сторони стресова і відповідальна, бо ти береш на себе весь удар, а з іншої – емоційна і необхідна на 100%, адже тобі довіряють. У практиці було різне: ми і реєстрували іпотеку за 1 ніч, і проводили дні у суді…
— Як Ви ставитеся до твердження, що юриспруденція – чоловіча справа? Чи допомагає жіночий погляд у роботі?
— Цей стереотип склався ще десятки років тому. Тоді адвокатурою, кримінальними справами в юриспруденції 95% займалися чоловіки. Жінки займалися корпоративною діяльністю: цивільне, господарське, податкове право. Насправді жіночий погляд у юриспруденції незамінний, адже жінки мислять креативно, що особливо важливо у співпраці з юридичною особою. Для виконання різноманітних завдань, щоб допомогти бізнесу, необхідне таке вміння. Я багато років працюю в приватному секторі і добре розумію, що таке завдання-виклик від роботодавця, коли треба вигадати щось таке, щоб юридично це не мало перепон.
— Ваш професійний досвід та порада майбутнім колегам: які якості характеру стануть у пригоді, а які – заважатимуть у роботі?
— Однозначно буде заважати надмірна емоційність. Юристам часто доводиться сперечатися із не-юристами, доводити що їх запит може не бути реальним, адже в законі пишеться інакше. Якщо сприймати це близько до серця, можна вигоріти дуже швидко, адже довести дійсне положення справ та закону буває дуже важко. Необхідна холодна голова. Від того, як ти доведеш, що можна, а що ні, залежать доходи компанії і часом навіть подальша доля. Я була якраз такою емоційною людиною, і мені довелося багато працювати над собою.
Юристам необхідна креативність. Багато хто вважає, що юридична робота – це така муторна і сіра справа. Так, частково погоджуся, але це стосується багатоетапних стандартних дій на кшталт реєстрування юридичної особи. Але у спорах – це суцільний креатив. Також юристам необхідний тверезий розум та чесність: це допомагає у роботі зі справами, коли юридично все реально та можливо, але не так швидко, як це бачить замовник. Також треба постійно вчитися, не стояти на місці, адже це шлях в нікуди. Я сама постійно читаю, виступаю, ділюсь досвідом, стараюсь дізнаватись про нове із перших уст. В сфері юриспруденції дуже часті зміни, за ними не встигнеш фізично. Це нормально щось не знати, якісь галузі права. Треба визначатися із направленням і не розпилятися на тисячі процесів.

— Яку діяльність Вам вдається вести при нинішній ситуації в країні?
— Звичайно, воєнні події наклали певний відбиток на весь корпоративний сектор. Бізнес зараз не працює на повну. Когось забрали у збройні сили, хтось розуміє, що їх довоєнна справа зараз просто не актуальна. Бізнес зараз полягає в основному на утриманні того, що є. Всі сподіваються, що це все скоро закінчиться, і ми зможемо далі розвиватися. Якщо брати статистику, юридичний бізнес на 30% знизився, багато хто поїхав, призупинив свою діяльність. На тлі війни багато питань стають просто неактуальними. Але поступово все починає ставати на «своє рельси». Треба «підчищати» те, що було до війни. Зараз я багато вивчаю з питань репарації, стягнення збитків тощо… Хтось із моїх колег повністю відійшов від справ, тому що їх призвали, хтось частково веде роботу. Власники бізнесу ведуть його акуратно, намагаються допомагати збройним силам. Наприклад, наша компанія перерахувала достатньо велику кількість коштів в Національний банк України для допомоги ЗСУ. Ми купляли авто для волонтерів, тепловізори, бронежилети тощо. Мені здається, що найважче зараз нашим захисникам, а не нам.
— Ірино, що допомагає Вам наразі повертати собі душевний спокій?
— Зараз дуже важко на 100% зберігати спокійний емоційний стан. Для мене особисто перші два тижні відчувались як один суцільний день – довгий, химерний, незрозумілий день. Емоційно було дуже складно, особливо враховуючи те, що мої батьки з Макарова. Я не могла нормально спати, працювати… З часом, як у будь-якої людини, проходять етапи прийняття ситуації. Я вже більш-менш звиклась з нею, на сьогоднішній день у мене нормальний емоційний стан. Мені допомагає просто щоденно вести якісь справи: попрацювати, почитати. Зараз особливо втримують на плаву зайняття англійською, тому що до війни я активно вивчала її, але на весь березень просто забула про неї. У мене була повна апатія і страх. Зараз я намагаюсь відновлювати своє сьогодення, а якщо з’являється вільний час, займаюся англійською – просто задля того, щоб вільного часу в мене не було. Звичайно, як і усі, я моніторю новини, вірю в нашу перемогу. І переконана, що ця війна має зробити нас сильнішими, змінить нас. Хтось стане ще більш патріотичним, хтось зрозуміє, що ця країна не для нього, і поїде назавжди – давайте будемо чесними. Я вважаю, що найкращий захист від депресії – постійно займатися чимось. Якщо не знаєш, чим саме – краще йти у волонтери. Зараз допомога на всіх фронтах необхідна. Життя іде, і не можна просто сидіти і чекати.
— Наостанок: що б Ви побажали читачам нашого журналу?
— Мені здається, найважливіше побажання зараз – щоб в Україні був мир, щоб всі були живі і здорові. Особисто я багато переосмислила для себе. Зараз багато з того, що засмучувало мене раніше, не має ніякого значення. Я не виїжджала з Києва і не шкодую про це. Зараз я намагаюся реалізувати себе у нинішніх реаліях – і це не стосується лише роботи. Багато хто з нас витрачав свої ресурси на якісь образи, які насправді не мають значення. Бережіть себе! Не втрачайте психологічного здоров’я! Можливо, хтось зараз вважає, що поїде з країни і там почне нове життя, але його важко почати, коли заздалегідь до цього не готувався – і багато хто повертається. Вірте в краще і майбутнє нашої країни! Добро має перемогти!