Її загартувало саме життя! Провідна українська модель та акторка – ЛЕСЯ ЛАБУНСЬКА – вражає своєю надзвичайною красою, талантами, а ще силою духу та незламністю! Жінка, яка всупереч нелегкій долі та особистій втраті, продовжує йти вперед і розвиватися, радіти простим речам, а ще надихати інших! Про кар’єрний успіх, підтримку української армії та власні переживання, Леся розповіла у відвертому інтерв’ю.
– Вітаємо, Лесю! Ви – яскрава, талановита, успішна і внутрішньо дуже сильна жінка, адже продовжуєте знаходити сенси у житті, попри втрату близької людини на війні. Рік тому на фронті загинув Ваш коханий – відомий хокеїст Олександр Хміль. Як Ви переживаєте особисту трагедію?
– Саша загинув 11 травня, а ми дізналися про це наступного дня. У мене було відчуття, що щось сталося, було дуже важко вночі. Я телефонувала його сестрі. А тоді побачила повідомлення у групі хокейної команди «Спарта», що з ним біда. Рідні на той момент ще нічого не знали. Згодом, мені подзвонила його мама. Ці слова я не забуду ніколи: «Сонечко, щойно прийшли з військкомату і повідомили, що наш Саша загинув».
Шок. Жах. Я не могла повірити, що це сталося. Здоровий, повноцінний, молодий, у якого все ще було попереду… Ці дні, поки ми чекали, коли тіло привезуть з Донецької області, – просто випали з життя, я їх не пам’ятаю.
Але все, що дає доля – для чогось. Якщо ми не померли, значить маємо через це пройти й все витримати. Тяжко. Складно. Кажуть, що час лікує. Я, наприклад, з цим висловом взагалі не згодна. Просто з часом люди вчаться жити з тим, що дуже болить. І я також.
У мене є сенс жити – маю двох прекрасних синів. Старший зараз служить у ЗСУ. З 24 лютого 2022 року він взяв зброю в руки та пішов на війну. Мені потрібно дочекатися сина. Напевне це зараз найголовніше. Діти – це моє серце, моя душа, моє життя.
– Чим допомогти іншим жінкам, які опинилися у подібній ситуації й переживають біль втрати?
– Кожна переживає це по-своєму. Але не потрібно говорити: «життя продовжується», «потрібно жити», «тримайся». Ці фрази не просто не допомагають – вони дратують. Процитую зараз одну волонтерку-медикиню: «Це не він лежить у труні. Йому вже все одно. Це вона – там». І це правда. Її життя так само обірвалось.
Що потрібно робити? Дати людині можливість пережити втрату. Змиритися, прийняти, навчитися з цим жити. Це час. Хоче плакати – хай плаче, хоче поговорити – просто варто її вислухати. Хоче щось робити – дайте можливість. Особисто я в той момент кинулася активно допомагати пораненим військовим. Також для мене було дуже важливо підтримати жінок, які зіткнулися з втратою. Я вже це пережила, я поховала. А вона тільки чекає тіло. А може й взагалі ніколи не дочекається…
Ще я дуже часто кажу жінкам, що не потрібно відмовлятися від медичної допомоги. Людина впадає у таких важкий для неї стан і невідомо, що далі буде з нею, її фізичним здоров’ям. Вона перестає пити, їсти, виходити куди-небудь, просто злягає. Якщо вона розуміє, що їй дуже важко і вона не впорається, потрібно звернутися до лікарів. Це зробила я. Мені призначали ліки.
– Яка Ви мама? Що відчували, коли проводжали сина на війну?
– Поки сини були маленькі, я була мамою-квочкою. Усе контролювала, знала, де вони є, з ким. Десь хтось затримався на 15 хв – мені потрібно викликати «швидку», дуже переймалася.
А з часом я зрозуміла, що так не можна. Я – мама, я їх народила, але вони повинні прожити своє життя і мають право вирішувати, що їм робити. Тому зараз я – мама-подружка. Вони йдуть до мене за порадою, ми можемо поговорити. І навіть, коли старший син 24 лютого о 6.00 ранку сказав, що іде на війну, я його не стримувала. Я розуміла, що він – чоловік, і робить власний свідомий вибір, хоч такий складний і важкий для мене. Як мама, я повинна зараз тільки молитися за своїх дітей, щоб Бог їх зберіг, дав їм здоров’я, довгі роки життя та щастя.
– За освітою Ви – економістка. Однак досягли неабиякого успіху у модельній сфері та кіно. Це Ваше хобі? Над чим працюєте зараз?
– Дійсно, я маю понад 20 років досвіду роботи у фінансовому відділі. Зараз працюю в компанії АТЕМ, що займається виробництвом керамічної плитки.
Взагалі я вважаю, що жінка повинна займатися творчістю. У студентські роки я закінчила модельну школу, працювала в агенції. А потім на деякий час покинула це хобі. Після розлучення з першим чоловіком, вирішила спробувати ще раз. Нині доволі успішно будую кар’єру фотомоделі. Зараз у нас чимало роботи, плануємо багато публікацій на серпень.
Також знімаюся у кіно. Закінчила кіношколу українського режисера Олександра Онуфрієва. Нині працюємо над створенням вебсеріалів і показуємо їх у мережі. В акторстві я розкриваюся. Це дійсно та діяльність, яка приносить мені задоволення.
– Більшість людей бояться змін у житті. Однак не Ви. Чому?
– Я взагалі не вірю в гороскопи. Але вірю в характеристики знаків зодіаку. Я Овен (та ще й вогняний Дракон). Я бачу ціль – не бачу перешкод. Сидіти на одному місці, займатися монотонною справою – це не для мене. Я обожнюю пригоди, подорожі, нові знайомства. Люблю доводити сама собі, що я можу. А для цього потрібно виходити із зони комфорту, долати перешкоди. Таким чином людина розвивається, набуває нових навичок. Коли починаєш займатися чимось цікавим, але непритаманним, складним, і досягаєш певних результатів, то отримуєш від цього надзвичайне задоволення.
– У чому Ваша особиста жіноча сила?
– Мене загартувало саме життя. На жаль, ми з братом рано залишилися без батьків і мені довелося взяти на себе відповідальність за сім’ю. Сама виховувала двох синів. Я пройшла через великі труднощі, долала їх. Не лежала зі складеними руками, а боролася.
– Чи змінилася роль жінки у сучасному суспільстві, на Вашу думку?
– На жаль, зараз так склалася ситуація, що чоловіки взяли зброю в руки й пішли на війну. Багато жінок, навіть у нас в офісі, почали виконувати чоловічу роботу, як-от на виробництві. Тому роль жінки нині дійсно дуже змінилася. Зараз вона несе на своїх плечах велику відповідальність.
– Розкажіть про свою волонтерську діяльність, підтримку ЗСУ?
– З перших днів повномасштабного вторгнення, ра-зом з іншими жінками, я в’язала маскувальні сітки, організовувала та долучалась до різноманітних зборів. Після смерті коханого, спілкуюся з іншими жінками, які втратили чоловіків на війні. Ми отримуємо запити й допомагаємо. Зараз збираємо речі для постраждалих з Харківщини, з Вовчанська, а також медикаменти, одяг та засоби гігієни для наших поранених бійців.
– На жаль, війна триває. Що зараз важливо робити для скорішої Перемоги, на Вашу думку?
– Потрібно допомагати. У військових закінчуються елементарні речі, серветки, шкарпетки. Хлопці виходять з окопу і просто викидають пошкоджений одяг.
Важливо підтримувати не лише матеріально, а й морально. Воїни повинні розуміти, що їх чекають, що у них вірять. Потрібно всім нарешті зрозуміти, що йде війна. Півсвіту плаче, а півсвіту скаче – це якось неправильно, бо щодня гинуть люди.
Якось особисто спостерігала за ситуацією, як чоловік у формі приліг на лавці і його обходять стороною. Ми з подружкою підійшли, поцікавились, виявилося він вийшов зі шпиталю і відчув себе зле через спеку.
Я спілкуюся з військовими, з сином, його друзями, з побратимами полеглого коханого. Люди, які були «на нулі», взагалі інакше сприймають цей світ. Ми їх не розуміємо. Для нас вони дивні, якісь не такі. А насправді їм потрібна просто підтримка.
– З якими словами Ви б хотіли звернутися до усіх наших читачів?
– Я бажаю нам усім Перемоги, миру і спокою. Як людина, яка відчула наслідки війни на собі, хочу порадити: не відкладайте свої плани, мрії. Насолоджуйтеся щасливими митями, навчайтеся, кохайте, живіть – зараз! Сподіваємося на краще, але живемо сьогодні!
Леся Лабунська
lesya.labunskaya