ТЕТЯНА СІМОНОВА: «КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ ЗНАТИ МИНУЛЕ СВОЇХ ПРАЩУРІВ, ЩОБ БУДУВАТИ УСПІШНЕ МАЙБУТНЄ»
Професія реставратора унікальна. Це поєднання минулого та теперішнього, заглиблення в історію, збереження історичних та художніх особливостей предмета мистецтва і духу часу, в якому він з’явився. На нашу особисту думку, це трошки магічний та навіть містичний напрям, займаючись яким можна навіть викликати дощ. Про це не з чуток знає досвідчений реставратор Тетяна СІМОНОВА. Її професійний досвід в реставрації нараховує 16 років, а спеціалізується жінка на виробах Трипільскої культури. Тетяна зазначає, що за цей великий час професійної реставрації з-під її рук вийшло багато сотень речей, і кожну вона пам’ятає. Про особливості своєї дуже цікавої роботи, дитячі мрії, та те, яку роль у виборі професії зіграло кохання, Тетяна розповідає на сторінках Millenium Club.
«Коли відчуваю,
як повертаю життя
давньому артефакту –
отримую колосальне
задоволення».
– Вітаємо,Тетяно! У Вас надзвичайно цікава професія. Можна сказати, що Ви плідно працюєте з речами минулого. Чому колись звернули свою увагу саме на цей напрям? Мабуть, ще з дитинства цікавилися історією?
– Ні, в дитинстві я любила малювати. А 18 років тому, коли почала самостійне доросле життя, зустріла свого обранця, який займався і займається створенням та поповненням приватних колекцій антикваріату. Один з основних його напрямків – саме трипільська кераміка. З гордістю сьогодні кажу, що більшість найкращих колекцій створені за його участю. Спілкуючись з ним, вивчаючи його особливий світ, і я зацікавилася історією. Знаєте, дивлячись кожного дня на речі віком близько 5 тисяч років, неможливо залишитися до них байдужою.
– Це правда. Історія загалом та Ваша особиста історія захоплюють. Скажіть, Ви займаєтесь виключно реставрацією виробів трипільської кераміки чи є інші предмети мистецтва, з якими працюєте?
– Так, в основному займаюсь реставрацією керамічних виробів Трипільської культури. Та іноді колекціонери замовляють реставрацію теракотових артефактів епохи бронзи, античного чи давньоруського часу, доби козаччини… Але Трипілля мені подобається найбільше. Тримаючи в руках речі з сивої давнини – ніби переносишся в минуле, спілкуєшся з пращурами. Це неймовірні емоції. Коли відчуваю, як повертаю життя давньому артефакту – отримую колосальне задоволення. Мабуть тому, що зберігаю своїм нащадкам історію нашої землі. Це, на мою думку, дуже важливо. Впевнена, що кожна людина має знати минуле своїх пращурів, щоб будувати успішне майбутнє.
– Що, крім задоволення, відчуваєте під час реставрації того чи іншого предмету мистецтва?
– У кожного артефакту свій характер. Відчуття бувають дуже різні. Іноді таке захоплення, що мурашки ідуть шкірою, а річ, реставрація якої займає багато годин, не відпускає тебе ні на мить, допоки не закінчиш її. Дивні речі трапляються під час реставрації ритуальних біноклевидних посудин: майже завжди починається дощ. До речі, одна з основних версій їх призначення – якраз викликання дощу, з’єднання пустотілими «трубами» неба – верхні чаші, з землею – нижні.
– Цікаво! Ми чули, що реставратори часто працюють разом. Ви як працюєте?
– Реставрація – досить кропітка робота. У нас велика команда, де кожен робить свою справу. І так, звичайно, ми радимось одне з одним, щоб кожному було зручно виконувати свою роботу. На першому етапі людина відмиває бруд і вапняний наліт з череп’я. Після цього за справу береться наступний реставратор, який склеює частини в єдине ціле. Далі починається робота гіпсувальника, який доповнює відсутні частини гіпсом, імітуючи при цьому всі поверхневі пошкодження. Тільки після цього річ потрапляє до мене. Заключний етап – тонування гіпсових частин і відтворення на них орнаменту.
– А де навчалися на реставратора?
– Я реставратор-аматор, не навчалась цьому ніде, просто в якийсь час відчула, що це моє. І скажу чесно, бере гордість, що колекція «ПЛАТАР», яка об’їздила з виставками півсвіту і в якій зберігається безліч «моїх» речей, не мала жодних нарікань мистецтвознавців ні в одній країні.
«Обожнюю ці містичні
вироби, в них
відчувається така міць!»
– Давайте більше поговоримо про трипільську кераміку. Хто і для чого її купує?
– Власниками трипільської кераміки стають люди найрізноманітніших занять та статусу: політики, бізнесмени різних рівнів, звичайні люди, які мають змогу зробити собі приємне і витратити кілька тисяч гривень на те, що їх цікавить і турбує. Цілі у всіх різні: хтось створює великий музей, хтось мріє доповнити артефактами свій сервант, хтось збагачує інтер’єр власної оселі чи офісу, хтось вкладається для збереження коштів. Парадокс, але на роботи багатьох сучасних митців цінники набагато вищі, ніж на артефакти п’ятитисячолітньої давнини.
– Розкажіть про унікальні знахідки виробів Трипільської культури.
– За вісімнадцять років мого захоплення цією культурою я бачила немало цікавих речей. Вони залишилися в моїй пам’яті назавжди. В першу чергу згадується великий зерновик з намальованою пальмою і статуетка бичка на колесах, які знаходяться в колекції «ПЛАТАР». Також пригадую жіночу статуетку з немовлям на руках, горщик з намальованою людиною, неймовірно красивий зерновик з великою наліпкою голови бика і намальованими трикольоровими оленями та собаками. Ці речі зберігаються у Feldman Family Museum. «ПЛАТАР» зараз експонується в палаці Потоцьких у Львові, Feldman Family Museum в галереї «АВЕК» в Харкові. Всім рекомендую відвідати ці виставки, щоб відчути неймовірну силу цих речей.
– Тетяно, над чим працюєте просто зараз?
– Над глечиком раннього етапу Трипільської культури. Крім гарно збереженого стану, яскравого двокольо
рового орнаменту, його історичну цінність посилюють реалістичні наліпки двох голівок биків. Фантастична річ! До нього я працювала над біноклевидною посудиною середнього періоду. Обожнюю ці містичні вироби, в них відчувається така міць!
Натхнення Вам у Вашій такій тонкій, кропіткій праці!