Волонтерство — це особистий стан людини, українця, який має волю та сили боронити нашу країну, допомагати усіма можливими способами наближати перемогу. Кажуть, більшість волонтерів «здулись». Та це не про нашу героїню Яну УШАКОВУ. Вона сором’язлива жінка, тому відповідає на питання відверто. Такі інтерв’ю має читати кожен…
ДОСЬЄ:
Нагороджена орденом від Головнокомандувача Збройних сил України Залужного В.Ф.
«За сприяння війську».
Має відзнаку — срібний хрест та грамоту від полковника Зугравого Олександра (регіональне управління Сил ТрО «Схід») «За організацію та надання всебічної допомоги».
Має відзнаку від Командира військової частини А1302 та командира 93 бригади «Холодний яр» «За надання всебічної допомоги».
Багато подяк від військових частин та від бригад ЗСУ, подяки від селищних голів міст, лікарень та шпиталей.
– Пані Яно, сьогодні Ваша чи не найголовніша діяльність пов’язана з волонтерством. Почнімо з того, як змінилось Ваше життя після подій лютого 2022 року?
– Ви ставите питання, а я ловлю себе на думці, що навіть не пам’ятаю життя «до». Просто немає часу його згадувати чи ресурсу пам’ятати. Безумовно, життя змінилось… Гадаю, що буду порівнювати вже те, що є після нашої перемоги. Як і більшість людей, які активно продовжують волонтерську діяльність.
– Ви здебільшого займаєтесь питаннями потреб військових. У яких процесах відносно допомоги нашим захисникам берете участь? Чого найчастіше потребують воїни сьогодні?
— Це усе процеси… Я особисто доправляю всю допомогу та потреби на лінію фронту. Більшу частину часу знаходжусь «там», ближче до хлопців та дівчат, які захищають наш спокій та життя. Частіше за все наші захисники потребують обладнання, яке допомагає виявити ворога, попередити втрати, забезпечити якусь безпеку. Бо поки вони цілі — ми живемо. Я ХОЧУ, АБИ УСІ ЦЕ РОЗУМІЛИ!
– Щодо цивільних, наскільки нам відомо, Ви допомагаєте тим, хто живе на деокупованих та прифронтових територіях. Які потреби українців Ви «закриваєте» у цих містах для українців?
– Цивільні, які були в окупації вже ніколи не стануть тими, ким були колись. Колись «до». На жаль. Ці люди вже мають зламані душі. Вони, в першу чергу, потребують уваги, прагнуть знати та відчувати, що про них пам’ятають. З ними потрібно розмовляти. Та головне — їх треба слухати та чути… З нагальних потреб — ліки, харчі та засоби гігієни. Десь люди потребують незначного відновлені житла… І ми усі разом з партнерами, містянами, колегами, волонтерами допомагаємо їм.
– Яно, поговорімо про стани людей, які зміни Ви спостерігаєте серед свого оточення?
– Я зараз за своїми змінами не встигаю спостерігати, відверто кажучи, а за чужими тим паче. Але є дещо, що дуже кидається в око, наприклад, я все частіше помічаю, як люди почали забувати, що війна не скінчилась, як це було у 15-16 роках з Донецьком та Луганськом. Коли більшої частини це не торкнулось, це було десь там, не в нас… Власне, ось до чого це привело. Я вважаю бути разом потрібно не вчора, а завжди. До самої перемоги та після.
– Які історії життя цивільних у воєнний час Вас вразили понад усе?
– Історій дуже багато, кожна з них страшна, тяжка, та понад усе мене вразила (досі чую, не знаю чому саме її голос) історія мами з двома дітьми з Харкова. З 28 лютого ми почали евакуювати Харків та область, привозили людей до нас у Дніпро. Часу було мало, людей багато, мій телефон ні на хвилину не замовкав. І ось у другій ночі, на початку березня до мене додзвонилася жінка, яка була у підвалі свого багатоповерхового будинку заблокована від вибуху. Вона там перебувала вже декілька діб з двома дітьми (для неї це була вічність). Я її слухала, та не могла вгамувати свої сльози, бо вони там були голодні. Їй доводилось годувати дітей котячим кормом, який вона заливала талим снігом… В мене просто не було слів. Ми їх, авжеж, визволили та вивезли в безпечне місце. Зараз усе добре. Але я цього ніколи не забуду.
– Що мотивує Вас не опускати руки та продовжувати боронити нашу землю на своєму власному фронті?
– Мотивують військові, люди, що оточують. Всі ті, хто міг би цього не робити, але роблять заради нас з вами. Я їм винна, я так вважаю. Тому, поки можу — роблю, і роблю, що можу.
– Як думаєте, якими українці стануть після перемоги та, до чого нам варто готуватись вже зараз?
– Після перемоги всі будуть втомлені, багато хто спустошений. Треба готуватись до масштабної реабілітації нації. Нікого не можна залишити наодинці зі своїм горем, травмою, якою б вона не була. Треба бути разом!