ІГОР І МАРИНА МІЗРАХ: «ВІЙНА НЕ РОЗХИТАЛА ОСНОВ УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ»

Він – обороняв Київ й продовжує працювати на благо України, а вона – збирає гуманітарну допомогу переселенцям та опікується жінками й дітьми. Це лише мала частка справ, якими займається родина МІЗРАХІВ. Ігор та Марина дали відверте інтерв’ю нашому журналу, в якому поділилися спогадами, розказали, як виховують своїх діток та як саме наближають Україну до великої перемоги. Про все це читайте далі!

• Вітаємо Вас, Ігорю та Марино! Раді знову з Вами спілкуватися. Спочатку хочемо привітати Вас з презентацією нового CD-альбому. Розкажіть про цю подію. Як вона відбулася?
• Ви підмітили дуже важливу деталь, тому що привітали саме нас удвох. І правильно, тому що моя дружина Марина – це і є та Муза, яка надихнула мене на написання книг і запис нового пісенного альбому.
  Його презентація, як і всі події воєнного часу, пройшла у братському оточенні, але без того шику, який ми всі полюбляли у дні миру. Я зі здивуванням збагнув, що пісні як зброя — це не метафора, а істина. Просто ми не здатні усвідомити її, не відчувши смак справжнього бою та не усвідомивши себе солдатами, артистами та волонтерами водночас.
• Які пісні увійшли до альбому?
• Дуже різні. Я б навіть сказав, протилежні за мелодикою та настроєм. Монета людського серця завжди має два боки – любов і ненависть, лють і ніжність, гумор і пафос. Усі ліричні пісні – це присвята жінкам, воїнам, і звичайно нашим дружинам.
  Пісня «Ніжна, ніжна» якраз була написана для Марини.
  З Володимиром Гришком ми заспівали пісню «Сильні люди», яку присвятили українському непереможному народові. І навіть так назвали наш концертний тур по Україні.
  Пісні, заспівані в дуеті з народною артисткою України Оксаною Білозір (це патріотка, яка сьогодні так вкрай необхідна всім українцям). Тому і назва альбому вийшла символічна, з урахуванням теперішнього часу – «Українська душа»! Пісні – це наша духовна зброя, наш духовний фронт!
• Розкажіть, як довго готували альбом до релізу?
• Ми все зробили дуже швидко. Я й раніше поспішав втілювати задумане в життя, а велика війна зробила цю звичку необхідною, практичною навичкою і надала їй високого сенсу. Час – це один з інструментів перемоги й витрачати його марно не слід ані на нулі, ані в глибокому тилу.
• Марино, розкажіть, як зараз працює Ваша громадська організація «Український Національний Конгрес Жінок»?
• Як і раніше, але, звісно, з поправкою на воєнний час. Турботи про безпорадних людей нікуди не поділися, але на перший план вийшли потреби військових на передовій і, звичайно ж, у шпиталях. Змінилася сама форма роботи. Сьогодні актуальна не організація благодійних шоу для підтримки хворих та багатодітних громадян, а практична взаємодія з людьми в країні та за її межами, відпрацювання логістичних маршрутів, організація продуктово-медичних хабів та багато іншого. Перехід на військові рейки – це не фігура мови, а цілком конкретний метод роботи, який нам довелося освоїти швидко та на ходу.
  Турботу нашої громадської організації відчували багатодітні сім’ї, самотні мами, інваліди та організатори дитячих будинків сімейного типу, сім’ї з хворими дітьми та самотні старі люди. Я та мої друзі допомагали безпорадним громадянам правильно оформлювати та отримувати державну допомогу, привозили їм харчові продукти та потрібних лікарів, надавали фінансову допомогу та робили десятки інших потрібних щоденних справ. ЗМІ багато разів писали, що не кожна державна установа здатна так налагодити дієву допомогу людям, як волонтерський (за статусом) «Український Національний Конгрес Жінок».
  Війна, що прийшла в наше життя, надала всьому особливого тривожного присмаку, але не розхитала основ українського буття. Навпаки, нація згуртувалася і вразила світ відвагою та дисципліною.
  «Український Національний Конгрес Жінок» з першої години війни став впевненою частиною великого українського опору. Добровольці Конгресу розвозили гарячу їжу по блокпостах столиці. Завдяки волонтерам, з якими працювали й продовжуємо це робити, ми запаслися всім необхідним для біженців. Евакуйованим українцям з районів бойових дій допомагали отримували ліки та продуктові набори. Безпорадним людям похилого віку давали все, чого вони потребували.
  Розвиваючи ініціативу Президента України та військового керівництва, я особисто закликала карати мародерів та виявляти тих, хто завищує ціни в магазинах. Навчала українців виживати під ворожими бомбардуваннями та допомагала налагоджувати побут в умовах великої війни. Потреба у турботі про мирних людей теж не пішла у довоєнне минуле. Навпаки, різко збільшилася кількість тих, хто залишив або втратив житло, а разом з ним усе необхідне для життя.
  Саме тому я стала одним із впевнених виконробів нашої перемоги. Щодня ми зустрічали та відправляли життєво важливі для тисяч людей вантажі. Працювали диспетчерами, вантажниками, експедиторами, завідувачами складів. Продукти та предмети гігієни, відправлені очолюваною мною громадською організацією та тими, хто поряд із нами, допомагають людям, які залишилися без рідного даху над головою, допомагали перебувати в ситості та чистоті, відчути турботу нації, прийти до тями й впевнено жити далі.
  Допомога фронту від «Українського Національного Конгресу Жінок» й зараз перебуває на особливому обліку. Від героїв передової залежить, чи матимуть сенс усі наші тилові зусилля та надії.

Воїнам потрібна впевнена турбота тилу, транспорт, свіжий одяг та гаряча смачна їжа.
Дружня підтримка країн Європи повинна не припадати пилом на складах, а розтікатися країною, що воює, рятуючи та зігріваючи тих, хто на неї чекає, допомагаючи українцям виживати та перемагати.

• Також знаю, що Ваш, Ігорю, продюсерський центр зараз активно працює та організовує концерти. У якому форматі вони проходять?
• У двох форматах. Це організація закордонних гастролей для наших біженок та дітей, збори від яких йдуть на потреби армії. Та концерти у майже всіх містах України, які допомагають людям зберігати спокій та мужність. Ми, на жаль, не освоїли такого важливого сегменту діяльності, як концерти зірок на передовій, але в умовах тривожного очікування наступу ЗСУ планувати їх неможливо. Я за вдачею мрійник та практична людина, але в деяких питаннях сповідую реалізм, особливо сьогодні.
• Ви сказали – біженок та дітей. Не припускаєте, що серед тих, хто сховався від війни, є чоловіки?
• Тобто, не припускаю? Всім відомо, що багато чоловіків поїхали. Я не дуже люблю категоричні оцінки, але нічого не можу з собою вдіяти. Для мене всі ті, хто втік – труси й панікери. Чоловік та патріот не має залишати свою країну під час війни, навіть якщо йому 16 або 65. Не всі здатні рубатися з росіянами в ближніх боях під Бахмутом, але кожен може виявитися потрібним своїй країні, і я, як людина без військової освіти, живу підтвердженням цієї істини. Бо важливими виявилися зовсім інші речі. Укриття, їжа, вода, чистота, тепло, довіра до людей та надійність техніки. І, звичайно, відчуття власної потреби, засноване на тому, що ти робиш щось просте і необхідне. Якщо ти маєш цей базовий набір цінностей, то дихається неймовірно легко та радісно. І це мали показати ми – українці, патріоти, які залишилися в країні й нікуди не сховалися!
  У війни 21 століття, що прийшла до Києва, було обличчя обох воєн 20 століття. Бойні першої та другої світової, які давно стали сумними привидами минулого, рядками в підручниках і картинками з інтернету. Ряди протитанкових їжаків, закладені мішками з піском вітрини та пам’ятники, стволи, що визирають з-за барикад. Для повної та абсолютної схожості з минулим не вистачало хіба дирижаблів, що перекреслювали небо смужками канатів.
  Перші години психіка, звичайно, відмовлялася вірити в реальність. Якась довоєнна частинка душі несміливо припускала, що це все декорація, що готуються знімання масштабного фільму. Але канонада бою була чутна зовсім поруч, за півтора кілометра, якраз поряд із кіностудією, яка могла б ці декорації будувати.
  Бій йшов між двома станціями метро, там, де вчора ходили жовті київські маршрутки та затишно світилися вогники квіткових магазинів та кав’ярень. Смішно і дико, але на тому самому місці, де нещодавно поліція оштрафувала мене за п’ятихвилинну зупинку, горів російський БТР, зупинений пострілом із ручного гранатомета. Горів яскраво та разом з екіпажом. І відбувалося це все на тлі величезних рекламних банерів, які закликали не пропустити сезонний розпродаж у Zara та відвідати новий автосалон.
  Війна з телевізійних новин жила в екзотичних афганських ущелинах і, можливо, тому здавалася чимось далеким і відсторонено звичним. А від лютої несумісності величезної літери «М», скляних павільйонів, що завмерли вздовж дороги, і закривавлених мертвих солдатів на розкресленому асфальті міського проспекту, душа завмирала, як перелякана дитина, і нила, мов недолікований зуб. Але, все це ми пережили разом з Мариною, нашою сім’єю, та ще з 25-ю людьми, яких ми зібрали у своєму невеличкому будиночку, і всі діяли, допомагали людям та наближали нашу перемогу!
• Цікаві думки, але перейдемо до більш яскравих фарб нашого інтерв’ю. Маємо бажання якось порадувати читачів й приємними новинами. Чи вдалося Вам за останній рік відкрити нову зірку української естради?
• Ні. Чесно, було не до цього… Багато хто зараз в еміграції або на фронті, що є зрозумілим та правильним. Але, мій продюсерський центр, незважаючи ні на що, працює та діє. Адже, повторюсь – це другий духовний фронт. Я навіть продовжую трохи рекламувати його, аби назва Mizrakh Production залишалася на слуху. Насправді я й у минулі роки розумів, що «відкриття зірки» – це магічний процес, у якому доля та інтуїція важать у рази більше за практичний розрахунок. А під час війни це стало єдиним можливим способом життя. Як то кажуть: роби, що маєш, і нехай буде те, що буде. І ми працюємо. Збираємо кошти на допомогу ЗСУ. Показуємо людям, що українська нація непереможна, вміє жити, веселитися, йти в бій, співаючи пісні та сміливо посміхатися в очі ворогу! Бо вони прийшли на нашу землю, а не ми до них зі зброєю в руках.
• Ігорю, як Ви взагалі все встигаєте робити: писати пісні, продюсувати, вести активне соціальне життя та приділяти час сім’ї?
• Не знаю. Формули успіху у мене немає, якщо ви маєте на увазі щось таке. Я ніколи не відкладав добрі справи на потім, а війна надала цій звичці властиву їй простоту та строгість. На кожному етапі життя я роблю те, що можу і мушу, тож все йде своїм чином. Тут рецепта немає, вибачте.
• Марино, а як Ви встигаєте приділяти час кар’єрі, волонтерству та сім’ї? У чому Ваш секрет?
• Напевно, у довоєнному житті. «Український Національний Конгрес Жінок» ніколи не був «глянцевою» організацією. Ми надавали практичну допомогу конкретним людям, не думаючи про імідж та суспільний резонанс. Збирали гроші, розвозили одяг та ліки, підтримували притулки, які знову з’явилися після 2014 року. При цьому вистачало любові та часу на сім’ю та особисті радості. Крім того, я бачила і розуміла, що наближається велика війна, хоча думати про це не дуже хотілося. Тож секрет у тому, що жодного секрету немає. Мене надихає на це все моя сім’я: чоловік, наші найкращі діти та моя родина. І звичайно ті люди, хто опинився поряд в ці нелегкі часи: друзі, родичі та близькі по духу люди!
  За два місяці війни довелося і петляти розбитими трасами Київщини, і побувати під вогнем ворожих «Градів», але я не сумувала, знімаючи їзду під обстрілами на телефон, а посміхалася на кожному відео. І це надавало впевненість тим, хто був поряд зі мною. За цей час назбиралось безліч вдячних відеозвітів про отримання рятівних вантажів, десятки подяк від цивільних та військових адміністрацій, почесних грамот та зворушливих листів від мерів містечок та селищ. Але я прийняла рішення для себе це все не рекламувати. І мене підтримала моя команда. Люди все бачать і дуже вдячні й це найвища для мене нагорода!
• Але коли нещодавно ЗМІ мене назвали «добрим ангелом важкого часу», я навіть мову втратила… Бо це і є результат нашої праці! Навіть до війни я випускала у світ добрі справи не заради нагород і титулів. А сьогодні, коли долі українців туго сплелися заради спільної перемоги, про це дивно навіть казати.
  Втім, я, як керівниця «Українського Національного Конгресу Жінок», не приховую, що мені радісно чути слова вдячності, відчувати свою потрібність Україні, бути невтомною частинкою великого українського народу, що йде до перемоги.

Чи залучаєте своїх дітей до того, чим займаєтеся самі: продюсерство, творчість, волонтерство?

• Та що ви! Вони ще крихітки й навіть не знають цих слів. Малята живуть у своєму чарівному світі, а дорослі істини засвоюють по часточці, день за днем. Не треба тягнути маленьких у дорослий світ, нехай усе приходить до них свого часу. А ось наша старша донька завжди була поряд. Допомагала сортувати одяг, їжу, предмети гігієни, та готувати для людей, які потребували допомоги, посилки для відправлення. Ми працювали злагоджено, як великий сортувальний центр в нашому маленькому будиночку, який перетворився на пункт допомоги тим, хто вкрай потребував нашої підтримки.
• Які правила у Вашому домі не можна порушувати?
• «Священних постулатів» у нас немає, якщо ви про це. Скажімо, всі розуміють, що якщо тато зачинився в кабінеті й працює, то не слід йому заважати. Але якщо хтось із малюків прокрався туди, татко не нагримає на нього, а я не читатиму моралі. Посидить дитинка в Ігоря на коліні, вислухає коротеньку добру казку, зрозуміє та відчує, що він трохи зайнятий. Англійці мають рацію, коли кажуть, що виховання дітей – це правильне життя дорослих у них на очах. Покарання та нотації йдуть від надлишку власних комплексів та нестачі кохання, а у нас все навпаки.
  А ось з Ігорем у нас повне порозуміння: ми, як єдиний часовий механізм, живемо і працюємо злагоджено. Чуємо. відчуваємо та поважаємо один одного. І я можу на весь світ кричати про те, що ми справжня сім’я, яка живе в любові та мирі. Адже все починається з родини й ми намагаємось бути прикладом для наших дітей та навколишнього світу.
• Якого саме принципу виховання дітей Ви дотримуєтесь? Розкажіть про той, який згадали.
• Ну, звісно, інших ми просто не знаємо. І дорослі, і малюки мають жити в довірі та любові. Життя, як показала війна, саме по собі сповнене випробувань, то навіщо впускати їх під дах власного будинку?
  Але для себе в сім’ї ми визначили свої правила – 10 принципів виховання дітей.

1. Бути з дитиною чесним. Говорити їй правду. Адже, якщо вона зрозуміє, що її обдурили, то й собі почне проявляти нечесність. Буде думати, що це норма, адже дорослі – мама й тато – саме так з нею себе і ведуть.
2. Бути вдячним. Цьому принципу ми вчимо наших дітей. Щоб вони розуміли, що за всім гарним в їх житті стоять інші люди та Господь Бог. Тому потрібно вміти говорити їм за це «дякую».
3. Виконувати обіцянки. Якщо ми щось пообіцяли дітям, обов’язково тримаємо своє слово. Таким чином, вони розуміють, що нам можна довіряти.
4. Вчимо бути послідовними у своїх діях й не змінювати встановлені правила.
5. Ми намагаємося бути прикладом для своїх дітей. І головне, що ми починаємо з себе.
6. Даємо малим багато любові. Її занадто не буває і завжди хочеться ще. Ми розділяємо свою любов до дітей та нелюбов до їх поганих вчинків.
7. Обов’язково вчимо відносинам з Богом. З самого дитинства ми читаємо з дітьми дитячу Біблію, молимося з нею Богу, вчимо, що Господь – добрий Батько, який все бачить, знає, все може та дуже сильно любить. І, звичайно, ходимо на свята й у вихідні до церкви.
8. Ми чітко ставимо завдання нашим дітям. Вони люблять правила та чіткі вказівки. А ще відчувати кордони, бо їм так легше. Це дає відчуття безпеки.
9. Ніколи не перекладаємо на дітей невиправдані очікування щодо себе. Можливо, ми самі про щось мріяли, хотіли, але не досягли. Не треба за допомогою дітей заповнювати свою нереалізованість. Вони інші, у них індивідуальні таланти та цілі. І ми намагаємось їх розвивати та виявляти.
10. І головне правило: перш ніж поставити завдання дітям, треба поставити собі запитання: «НАВІЩО?». Навіщо мені навантажувати дитину? Це вчасно? До чого це призведе? Потрібно логічно думати та бути мудрими у своїх рішеннях та вчинках.
    Ми бажаємо усім батькам, щоб ваші відносини з дітьми були міцними, дружніми та побудованими на любові та взаєморозумінні.

• Поговоримо про особисте. Війна змінила життя кожного українця. Який вплив вона зробила на Вашу родину?
• Про себе мені судити важко, я ж не бачу себе зі сторони. Ігор невловимо змінився після першого місяця війни, коли бої точилися під Києвом. З його книги я дізналася, що з першого дня він відчував розгубленість і паніку, але, бувши поряд з ним, цього навіть не помічала, бо він це намагався приховувати.
• Але я це відчувала і підтримувала його. Можливо, мужність чоловіків полягає саме в тому, щоб подолати свій страх швидше, ніж жінки та діти його помітять. Головне – відчувати свою близьку людину і підтримувати, як це я робила. Він мене, а я його! І раджу так робити кожній жінці, дружині. Серця мають битися в унісон і відчувати один одного.

• Що Ви сказали дітям, коли відбулося повномасштабне вторгнення росії?
• Малюкам – нічого. Вони ще занадто маленькі, аби правильно зрозуміти те, що сталося, а вести «потрібні розмови» просто безглуздо. Якщо лихо знову наблизиться, ми навчимо їх виживати, як це вже було в березні, коли всі сиділи в підвалі будинку, прихопивши воду, телефони та смаколики. А всім дорослим дітям ми сповідували вікову істину: «Хто прийшов на нашу землю зі зброєю – від цієї зброї й загине!». Смерть ворогам і Слава Нації! Героям Слава!
• Ігорю, поділіться з нашими читачами тим, як змінився Ваш світогляд після 24.02.2022 року?
• Мабуть, ніяк. Я залишився таким, як був, це обставини життя змінилися, накресливши нові завдання, правила та норми. Але обставини змінювалися й протягом попередніх років, хоча й по-іншому. А описати мій нинішній стан просто: я не будую планів, бо мене навчили не загадувати наперед. Тож розумію, що розслаблятися рано, війна набирає обертів і розростається, стаючи ледь не світовим протистоянням добра і зла. Гадки не маю, що принесе завтрашній день, або наступний місяць. Знаю лише, як сам поводитимуся в будь-якій ситуації, і це надає моєму життю спокійну впевненість і живий сенс. Про це я говорив вище! Тримаємося!
• Ігорю, які у Вас плани на продюсерський центр на наступний рік? І на що чекати шанувальникам від Вас особисто? Ви над чимось зараз працюєте?
• Продюсерський центр функціонує. Як то кажуть, «бар відкритий», кожен творчий контакт може стати подією, хітом та призвести до народження зірки. Але це й у дні миру було магією, божественною випадковістю, а не чимось запланованим. Ніколи не можна було сказати – ми зараз поїдемо на студію та створимо шедевр! З особистими планами те саме, записати та розкрутити пісню – не проблема, якщо вона зародилася і визріла у серці. А без цього маленького дива технічні та продюсерські фокуси не спрацьовують. Шоу-бізнес – це чаклунство, а не планове виробництво. Щодо планів, можу лише сказати, що готую до публікації збірку смішних оповідань, чомусь відчувши, що маю зробити це саме зараз. Але вони, в основному, були написані в минулі роки, тож це вже не творча, а редакторська робота, і вона добігає кінця.
• Марино, а які плани на найближчі місяці у Вас? Чи є проєкти, які хотілося б реалізувати?
• Які можуть бути особисті проєкти, якщо наша нація та весь світ завмерли в очікуванні українського контрнаступу? На війні все змінюється дуже швидко і, як сказав Ігор, потрібно просто за будь-яких обставин залишатися собою і бути готовим до роботи, боротьби та будь-якого ходу подій. А красиві особисті задуми ми будемо втілювати після Перемоги! Я не змінюю своїх поглядів на життя. Все що робила, те і продовжую робити. А плани та проєкти народжуються майже кожного дня. Я вважаю себе творчою особистістю, тому сидіти на місці без справ просто фізично не зможу.
  Зараз працюю над створенням ексклюзивної сімейної фотостудії, де кожна сім’я зможе зробити спільну фотосесію. Це дуже цікавий проєкт. Цифрові фотографії – це звичайно крок у майбутнє, але немає нічого кращого, ніж створений з любов’ю красивий фотоальбом, сторінки якого перегортаєш руками й згадуєш приємні миттєвості життя… А ще обов’язково, і це моє кредо, частину зароблених коштів буду спрямовувати на допомогу багатодітним сім’ям, людям похилого віку, діткам, які втратили батьків, або опинилися не по своїй волі у дитячих будинках, матерям-одиночкам тощо…
• Насамкінець, чи є слова, з якими Ви хотіли б звернутися до українців?
• Ігор: Мені є що сказати. Давайте просто зараз почнемо позбавлятися всього, що заважало нам жити до війни. Хитрощів, жадібності, політичних та фінансових інтриг, нещирості, заздрощів та жорстокості у ставленні щодо один одного. У дні великої війни, коли все бачиться чесно і просто, саме час покінчити з тими гидкими дрібницями, які заважали нам усім жити в спокої та із щирим серцем. Ми довели всьому світу, що вміємо битися. Покажемо самим собі, що здатні жити в добрі та справедливості.
• Марина: Нехай Господь повсякчас допомагає та оберігає українські родини, дає силу та енергію, наповнює серця світлом любові, добра і радості. Бажаю всім людям Божого благословення в усіх справах, миру оселям, щастя й здоров’я рідним!
  Після 24 лютого 2022 року світ українців назавжди змінився. Тепер рідні та близькі бажають не просто гарного дня, а й тиші, спокою та миру всій Україні. І зичу нам всім мирного неба, світлих надій, упевненості у завтрашньому дні та довгих мирних років життя у квітучій Україні!
  Слава Україні!