Треба цінувати кожен момент свого життя й з великою любов’ю ставитися до навколишнього світу. У нашому інтерв’ю з волонтеркою Анною ВЕГЕРЕНКО говоримо про те, як війна вплинула на неї, звідки вона бере сили на щоденну боротьбу та про що мріє. Про все це читайте далі.

• Вітаємо, Анно! Нашу розмову хочу почати з теми війни. Вже пішов другий рік відкритого нападу росії на нашу територію. Скажіть, як змінилося Ваше життя за ці місяці?
• Змінилося кардинально. Ти починаєш цінувати кожен день, паралельно ще більше бажаєш робити, творити, розвиватися і цінувати кожен свій прожитий момент! І радієш йому, що він є в тебе. Ми ніколи не будемо колишніми, як до війни, але ми можемо стати ще кращими, ніж були.
• Анно, згадайте перші хвилини війни. Де Ви були й що відчули?
• Мене розбудила мама. На годиннику було о пів на 5 ранку. Вона сказала мені ті страшні слова «почалася війна»… Тож я одразу піднялася й почала дивитися, що відбувається навколо. З нашого вікна багатоповерхівки навіть було видно місце прильоту у Борисполі. Там палала пожежа. А поруч біля нашого будинку проходить столичний маршрут і він був повністю зайнятий машинами, господарі яких намагались виїхати з міста. Деякі навіть об’їжджали затори тротуарами. Якщо описати всі враження, які я отримала у перші хвилини великої війни, то це був шок, страх, відчуття нереальності. Здавалося, що це просто поганий сон, адже такого у 2022 році просто не могло бути.
• Чого війна навчила Вас? Чи відбулась переоцінка цінностей?
• Звичайно. Війна вплинула на моє світобачення, мабуть, як і на усіх українців. Ця страшна подія навчила мене ще більше цінувати своє життя, усе, що мене оточує. Якомога дбайливіше відноситись до рідних та близьких людей, адже під час війни ще гостріше відчуваєш – ти не можеш вплинути на майбутні події, не можеш знати, що саме відбудеться завтра. Просто живеш одним днем і намагаєшся зробити його найяскравішим у житті. До всього, що тебе оточує, починаєш ставитися з великою любов’ю, бо лише так можливо передати світові свої почуття.
• Анно, знаю, що Ви активно займалися волонтерством. Що саме це було?
• Так, ми отримали від Голосіївської районної ради дозвіл на те, аби на території місцевої школи відкрити волонтерський центр. Тож, на базі навчального закладу ми з іншими волонтерами запустили обігрівальний пункт та збір гуманітарної допомоги. Це був один напрямок роботи. Другий – ми регулярно годували наших захисників із територіальної оборони та спеціальних військ. Третій – за допомогою військових, котрі тримали оборону Києва та вели бої по тій лінії фронту, передавали гуманітарну допомогу у міста, котрі залишились без провізії: Чернігів, Харків, Ірпінь, Буча, Гостомель. Також по запитах збирали та відправляли корм до зоологічних розплідників, бо тварини в багатьох місцях залишались тоді геть без корму. Ми мали якось допомагати їм і робили все, що було в наших силах.
• Як вдалося взяти себе у руки та тримати тил разом з іншими українцями, поки наші герої боронять Україну?
• Мабуть, весь секрет у моєму характері: я не з тих людей, котрі сядуть й будуть плакати над проблемою чи ударами долі. Саме в той період я гостро відчувала, що дуже багато людей потребують допомоги, тому мої сльози чи нарікання просто відійшли на задній план. Це війна, на емоції та прокрастинацію немає часу. Треба було щось вирішувати, йти та робити все, аби допомогти ближньому. І знаєте, той процес, в який я потрапила, дуже мені допоміг. Я кажу про згуртованість українців, про нашу спільну мету, єдине серце, яке б’ється на 40 мільйонів людей та одну думку – перемогти ворога. Те, що ми стояли пліч-о-пліч і продовжуємо це робити – неймовірно надихає. Якщо підбити підсумки, тоді ми реально багато чого зробили для людей, котрим вкрай потрібна була наша допомога.
• Анно, а яка зараз ситуація у Києві? Наскільки столиця змінилася за ці 13 місяців?
• Дуже змінилася. Якщо казати про енергетичний рівень, то неймовірно сильно відчуваються ці зміни. Насправді важко описати словами все те, що тут відбувається. Столиця тепер інша. 13 місяців відкритої війни очистили нашу землю. Ніби стало легше дихати, немає того гнітючого відчуття брехні, смороду й рабства. Люди теж зазнали цих змін, і це дуже радує. До прикладу, у громадському транспорті чи у магазині ніхто не підіймає скандалу, не свариться чи ображає когось у черзі, як це раніше частенько бувало. Якщо коротко – немає агресії, українці стали терпимі один до одного, спокійніші по життю. Мене неймовірно радує така тенденція.
• Поговоримо про Вас особисто. Яких життєвих правил Ви дотримуєтесь?
• Єдине правило, якого я стовідсотково дотримуюсь по життю, це відноситись до людей так, як би хотіла, що б вони відносились до мене.
• Анно, а про що Ви мрієте просто зараз?
• Я гадаю, моя мрія збігається з мільйонами мрій українців – ми усі думаємо про мир на нашій землі, у наших будинках і серцях. Щоб жили у мирі та обов’язково любові, бо саме вона творить чудеса у цьому світі. Гадаю, коли ми навчимося щиро та по-справжньому любити те, що маємо, війна та морок підуть з України назавжди.
• З якими б словами Ви, можливо, хотіли звернутися до наших читачів?
• Я б дуже хотіла підтримати усіх українців. Пам’ятайте, якби важко зараз усім нам не було, все обов’язково налагодиться. Адже, як кажуть, погане не може тривати вічність. І я обов’язково хочу усім нам побажати кохання, бо воно дійсно робить дивовижні речі. Тому любіть, любіть й ще раз любіть!
• instagram: anna_vd_11.01
• TikTok: kolibri1515
• facebook: Анна Дмитриевна