Вона – захисниця й помічниця наших військових. А ще – жінка, котра активно відроджує українську культуру у власному регіоні.
Тетяна ДОМБРОВСЬКА розповідає про складний шлях волонтерства та майбутні проєкти.

• Тетяно, наше інтерв’ю хотілося б почати з подій 2014-го року. Тоді росія вперше напала на територію України. Розкажіть, як ті події змінили Ваше життя.
• Чомусь усі люди кажуть, що війна почалася у лютому 2022 року. Але моя війна тягнеться з 1 березня 2014-го. Того дня я стояла біля однієї військової частини з формою для брата. Було лише кілька тижнів, як він був прийнятий до військової служби за контрактом, і його викликали ніби на навчання, як і всіх інших військових. Ніхто не розумів, що відбувається, але люди вже гинули. 23 березня того року дізналася, що загинув найкращий друг мого брата. А за вісім років – 22 березня пішов з життя мій брат, захищаючи Україну. Тому, якби не називали ті операції, які проводила влада у той час, це була війна. Жорстка битва, яка забирала життя наших захисників. Замість того, щоб одружуватися, любити, народжувати дітей – вони гинуть, а ми «вмиваємося» слізьми та їх ховаємо. І це, на жаль, триває вже 9 років
• Знаю, що після тих важких подій Ви стали волонтером. Розкажіть, чи було морально важко йти цим шляхом?
• Дуже прикро усвідомлювати, що українці вмирають за те, що просто живуть і надалі хочуть це робити на своїй землі. Наші захисники та захисниці не ведуть наступ, вони лише обороняють свою територію від загарбників, ціною втрати власного життя. А найжахливіше те, що якби усі ці роки більшість чиновників не лізли до «кормушки», не робили б війну бізнесом й не наживалися на ній, а звертали увагу на військову ситуацію в країні, війну б можна було закінчити набагато раніше
  Волонтери та всі небайдужі українці, а згодом й іноземці, звалили на себе майже непід’ємний вантаж – допомогу військовим. Хочу нагадати, що у 2014-му бійці не отримували теперішню зарплатню та не мали не те що належного, а іноді жодного забезпечення. Ми мали шукати для них одяг, рюкзаки, взуття, воду й харчі. Несли їм все, що могли. Ніхто не був готовий до війни. Додам, що я є юристкою за фахом, і на той час одна з перших, хто вивчив військове законодавство. Тож почала надавати консультації бійцям та їх родинам (була маса негативних випадків, які ми вирішували). На той момент я вже була депутатом Бердичівської міської ради й завжди заявляла, що інтереси наших захисників завжди будуть для мене пріоритетними. Якщо військові, їх родини чи сім’ї, постраждалі від війни, потребують юридичної допомоги, й це не лише, що стосується проходження військової служби – звертайтеся за моїми контактами.
• Тетяно, що допомагає Вам тримати себе у руках? Де шукаєте внутрішній спокій?
• Моя активна життєва позиція в дусі патріотизму сформувалася, напевно, ще з дитинства, і саме це дає мені сили. І хоча, я б з легкістю могла довести своє польське генетичне коріння й задовго до початку війни виїхати з України, проте ніколи не думала того робити, як і вся моя родина. Адже рідна земля, де я народилася, дає мені енергію.
• Ви якось казали, що мрієте відродити садибу у своєму районі. Розкажіть детальніше про це.
• Усі, хто колись бував у селі, мене зрозуміють – я хочу відродити стареньку українську хату, в якій глиняні стіни, піч. Надати їй нове життя із запахами свіжоспеченого хліба та сіна. Там час рухається по-іншому, і наша психіка відпочиває. Це саме те, чого нам не вистачає. Вже зараз мої друзі долучаються до збору старовинних речей для садиби. Запрошую усіх до створення цього проєкту з відродження української культури та історії. Можливо, у когось припадають пилом якісь горщики чи ще щось, будемо вдячні вашому внеску. А всі, хто долучиться до цього, стануть почесними гостями садиби! Більше того, на її базі буде створено реабілітаційний центр для наших захисників, адже саме вони найбільше потребуватимуть психологічної реабілітації.
  Phone: (093) 344-26-16
  Instagram: tetjanadombrovska
  Facebook: ТЕТЯНА ДОМБРОВСЬКА