Перейти к верхней панели
Архив номеров
миллениум
facebook
mail
phone
Авторизация
facebook
mail
phone

Жіночність – то велика сила любові, витримки, щедрості, допомоги. Наші жінки, яку б ситуацію вони не зустріли, у які краї б їх не закинула доля – проявляють свої найліпші, дбайливі, тендітні та водночас сильні риси. Про свою історію діяльності, роботи та допомоги Україні нам розповіла співзасновниця салону штор MODNASHTORA, волонтерка Олена АТРОЩЕНКО.

– Олено, доброго дня! Розкажіть, будь ласка, Вашу історію, що почалась 24 лютого…
– Війна застала нас у Києві. У мене якраз були підготовка і репетиції до конкурсу Mrs.Ukraine International. Паралельно йшла робота в нашому салоні, ми приймали замовлення на пошиття штор. Попри всі розмови про війну, ми сподівалися на краще і не вірили, що таке можливо у 21 сторіччі. Через три дні ми з сином і мамою виїхали до Польщі. Я була за кермом 56 годин майже без сну, досі не можу дивитися на чергу з автівок…
З першого дня початку повномаштабного вторгнення росії на терріторію України, Польща надала максимальну допомогу всім, хто шукав захисту від війни на її території. Краків — одне з міст, яке прийняло величезну кількість людей з України, максимально швидко організовало центри прихистку та допомоги рятуючимся від війни та центри збору гуманітарної допомоги для відправлення в Україну. В одному з таких центрів я почала працювати, як тільки приїхала. Мені пощастило зустріти неймовірних, героїчних людей, які працювали без зупинки на благо моєї Батьківщини. Чітко пам’ятаю мої перші кроки — я зайшла у простору залу, де велика кількість людей щось несли, пакували, віддавали, я не могла зробити ні кроку. Сльози застилали мої очі, і я не могла поворушитися, не знала, що робити. До мене підішла жінка, взяла за руку і сказала: «Тут заборонено плакати. Тільки плаче одна, починають і інші. Тримайся і працюй». Таким чином, ці люди врятували мене вдруге. Тут я знайшла людей, які стали мені рідними попри ці важки часи і попри те, що я й досі не знаю польської. Після місяця безперервної праці, центр було розформовано на мобільні пункти збору по місту, а я почала шукати, де я можу стати у нагоді ще. Моя позиція така, що навіть перебуваючи за кордоном, потрібно робити все, що може допомогти рідній країні, працювати на її благо. Я знаю з власного досвіду, що вільні руки завжди потрібні. Таким чином, я знайшла роботу у польсько-українському благодійному фонді, де працюю волонтером до цього дня. Ця фундація допомагає Україні по всіх напрямках: розселення біженців, гуманітарна, медична, тактична допомога. Тут я вчуся кожен день співчувати, підтримувати, швидко реагувати на запити, уважно слухати. Коли я їду до Києва, мої польскі колеги пишуть: «Коли вже повернешся? Сумуємо, бо тут немає кому розводити хмари». Тут я навчилася обійматися із зовсім незнайомими людьми, а кожне «дякую» сприймаю як найвищу нагороду за наш труд. Тут я відчуваю Україну в собі і в кожному украйнці, якого зустрічаю. Все є Україна — бо Україна зараз майже весь світ.

– Ми знаємо, що до війни та цієї весни Ви займалися також виготовленням штор та оздобленням вікон. Як Ви повернулися до довоєнної роботи?
– Я не та людина, яка може сидіти без роботи. Та дякувати Богові, в мене не така команда! Моя партнерка, співзасновниця нашого салону, залишилася в Києві, весь час ми були з нею на зв’язку. Перебуваючи у Кракові, паралельно ми думали, як віддати замовлення, зроблені ще до початку війни. А коли наш Президент сказав «Економіка повинна працювати!» — прийняла це як персональний виклик: потрібно їхати! Десь у середині квітня ми повернулися до Києва і потихеньку почали знайомитись із ситуацією. Було важко та трохи страшно. Але крок за кроком ми пристосувалися. Змінили приміщення на менше, щоб заощаджувати гроші та допомогати всім, хто цього потребує, провели благодійний розпродаж залишків продцукції та передали всю сумму на допомогу Збройним силам України. Облаштувалися в новому приміщенні та навіть зібрали наших друзів-замовників, презентували новий творчій простір та підтримали один одного. Всім клієнтам та дизайнерам я кажу: якщо не знаєте, як допомогти нашій армії, біженцям, зібрати гуманітарну допомогу – приносьте замовлення, ми спільними зусиллями надішлемо фінансову допомогу, бо відсоток від замовлень ми акумулюємо та перераховуємо на потреби армії.

– Олено, Ваша сила духу та вмотивованість вражають! Як Вам вдавалося поєднати всі види діяльності?
– Всі ці місяці війни показали нам всім (і всьому світові, звичайно), що нас зломити неможливо. Ми вистоїмо та щось придумаємо, незважаючи ні на що. Скажу відверто, мене дуже мотивувала думка про те, як складеться доля тих, хто залежить від мене. Моя партнерка, дуже талановитий дизайнер, незважаючи на умови, майже кожен день їздила в офіс та намагалася щось робити. Наші співробітники чекали підтримки і заробітньої платні, а країна – коли вже ми почнемо працювати та платити податки. Це все і була моя мотивація продовжувати працювати, продовжувати жити, йти вперед, тільки вперед. Дуже дякую моєму тилові, всій команді за підтримку моїх ідей та за відчайдушне бажання працювати. Ми приймаємо замовлення, виїжджаємо на виміри, обов’язково сплачуємо заробітню платню, податки та перераховуємо гроші на фінансову допомогу армії. Ми розуміємо, що інакше — вже неможливо. Дякуємо Збройним Силам України за кожну мить нашого життя.
Нещодавно я повернулася з міжнародної текстильної виставки у Франкфурті Heimtextil 2022. Традиційно там збирається весь текстильний світ та презентує нові колекції тканин та шпалер. Раніше моя мета відвідування таких виставок була закупити нові колекції для продажу в Україні, але цього року я поїхала з їншою метою: показати всьому світові, що Україна не здається, вона працює, незважаючи на війну. Моєю місією було розповідати світові правду про війну, як люди намагаються жити і допомагати один одному в умовах військового стану. Я – з України! – мій непереможний пароль.

– Олено, наостанок, скажіть, будь ласка: що Ви зробите, коли звістять про нашу перемогу?
– Коли все почалося… я все мріяла про те, як я приїду додому, обійму коханих та найдорожчих мені людей, знову буду ходити любим містом, їсти улюблену їжу в улюблених місцях. Буду просто жити! І ще – висипатися у своєму ліжку без уваги на повітряні тривоги. Хочу залишати дитину вдома, щоб вона виходила надвір, зустрічалася з друзями і не боялася сирен. Нова, сильніша, краща, найрідніша Україна – ось, що чекає нас всіх, коли все закінчиться.

Olena Atroshchenko
oleole_na

Поделиться в:

Добавить комментарий